Глава 1

Я пам’ятаю, що була страшенна гроза, мигали блискавки і грім гримів так злісно, що коні ржали від страху.

– Приїхали, мілорде!

Карета різко загальмувала, і я з просоння, не встигнувши ні за що схопитись, впала прямо на підлогу. Була темна ніч, дощ лив як з відра, блискавки розтинали небо одна за одною, а я, міцно тримаючись за батькову руку, бігла по грязюці до відчинених дверей якогось великого темного будинку, де біля його входу стояли дві жінки зі свічками.

– Ось так, моя люба! – шепотіла ласкаво одна жіночка, обкутавши мене шерстяним покривалом. – Зараз ми про тебе подбаємо!

Інша міс у чепчику закрила з грюкотом великі двері, повісила ключі собі на пояс і погладила мене по голові.

– Зараз ми знайдемо у що тебе переодягнути!

Мене обмоклу, змучену п’ятиденною поїздкою в кареті, провели і посадили на м’який стілець, що стояв біля підсвічників прямо навпроти якихось дверей. Самі міс у нічних сорочках і в чепчиках метушливо розбіглись коридорами, аби знайти мені сухий одяг, а я залишилась сама на одинці з темрявою і тишою.

Пролунав грім. Блискавка осяяла через велетенське вікно залу, у вікні заблискав вогник ліхтаря від’їжджаючої карети і почулось тупотіння копит. Я затаїла дихання і прислухалась. По склу барабанив дощ, вхідні двері страхітливо поскрипували від вітру, а з кабінету навпроти доносились розмова двох приглушених голосів.

Я озирнулась – чи не йдуть де ті дві жіночки – і навшпиньках підкралась до дверей. Зі щілини між ними лилось жовте світло і я затамувавши подих спробувала підгледіти. Але в ту саму мить в кінці одного з коридорів з’явився вогник, і я миттю повернулась на стілець.

– Ходімо, моя хороша,  взявши мене за руку, жіночка зі свічкою повела мене в якусь кімнату, там швидко перевдягнула в якусь холодну дубову (як виявилось льняну) сукню, після цього знову повернула мене в зал, а сама кудись швидко почимчикувала. Коли її кроки з кінця коридору перестали відлунюватись, я знову підбігла до кабінету, де сидів тато, і нагострила слух.

– Тут оплата за десять років навчання, - промовив мій батько, простягаючи через стіл папери.

– За десять? – вражено перепитала стара жінка. – Але, сер… Це так, так неочікувано! Ще ні одні батьки не погоджувались на таку угоду! Ніхто не знає, що чекає нас завтра, а ви бажаєте оплатити за все навчання наперед!

– Окрім оплати за перебування тут всі десять років, - продовжував тато, - я під розписку залишаю вам ще п’ятсот фунтів, які мають піти на розтрати не пов’язані з навчанням…

Я вельми здивувалася. Це я маю пробути у цьому місці десять років?

Ні перед поїздкою, ні під час неї батько не обмовився про те куди ми їдемо. Він лише з сумом час від часу цілував мене в маківку і з якимось розпачем дивився через вікно. Я всю дорогу знаходилась у блаженному невіданні куди ми їдемо, і була вкрай здивована, коли кучер зупинився біля довгого старого будинку, що знаходився просто посеред якогось поля.

Неочікувано почулись і кроки, і в одному з коридорів з’явилася міс зі свічкою, яка з сердитим і роздратованим обличчям вела за вухо якусь дівчинку.

– Ваша донечка у нашому пансіоні не буде мати ні в чому потреби, - радісно запевняла стара жінка, що сиділа навпроти батька. Я підбігла до свого стільця і на останок почула: – У нашому пансіоні найкращі умови для виховання благородної леді! Наш пансіон знаходиться далеко від міста і його пагубного впливу. Однак тиша, гармонія з природою і умиротворення сприятимуть розвитку у дівчині благочестивості, витонченості і живого, творчого розуму!..

– Будь-ласка… - промовив батько, але я вже не змогла почути закінчення його репліки, оскільки повз мене пронеслась жіночка з дівчинкою, що була повністю замизгана грязюкою і… фосфором.

Із іншого коридору стривожено вибігла інша вихователька з тацею, на якій стояла свічка, лежав бутерброд і парував чай. Однак не встигла вона спробувати вдруге вмовити мене хоч що-небудь з’їсти, як двері кабінету, що був навпроти, відчинилися і я зістрибнула зі стільця.

– Мила моя міс Ланвенджер, - звернулась на ходу стара місіс так люб’язно, немов знала мене усе життя. Це була невисока стара пані з сивими косима, завернутими в гульку, і з довгим зморшкуватим обличчям. У неї була дуже рівна постава, а очі виблискували доброю хитринкою. – Ми поселимо тебе в найкращу кімнату! У тебе будуть найкращі і найблагородніші сусідки! Серед них ти знайдеш собі хороших подруг, і зможеш корисно, як для майбутньої леді, проводити з ними час!

Я підбігла до тата, міцно обняла і стисла його в обіймах так сильно, немов відчувала, що це останній раз, коли ми бачимо один одного. Було темно. І у світлі однієї єдиної свічки виховательки я зазирнула татові в очі. Здається, по його щоці покотилась сльоза. Але він щось пробурмотів про вітер, що надув йому в очі, і протерши їх, присів навпроти мене.

– Дівчинка відмовляється їсти… - з розпачем повідомила вихователька. – Я розумію, що зараз вже дуже пізно, але подивіться яка вона бліда і виснажена!..

Директриса жестом приказала жіночці не наполягати, і та, сумно зітхнувши, лише з жалістю поглянула на мене.

– Це сюди ми їхали майже тиждень? – взявши за руки тата запитала я. Я дивилась у його вічі, а він не зводив з мене своїх.

Тато ствердно кивнув.

– Навіщо ми сюди приїхали? Ти хочеш, аби я тут залишилась?

Батько опустив очі і обличчя його стало суворим.

– Донечко, - промовив він так ніжно, як вміє не кожен чоловік. – Тут тобі буде добре. Тут про тебе подбають. Ти отримаєш освіту, зможеш у майбутньому забезпечувати себе сама, якщо знадобиться. Тут, в кінці-кінців, безпечно. Тут ніхто не здогадається тебе шукати.

У той момент я сильно здивувалась цим словам, але сприйняла їх із усмішкою. Мабуть це був якийсь жарт, оскільки пансіон, в який ми приїхали, дійсно находився десь на краю світу, мабуть, за десятки миль від найближчого селища. Навіть дістатись до нього було непросто: ми їхали через ліси, поля і річки майже добу.