Глава номер 1: Таємниця спадку

Санвіл вечірній і тихий. Легкий вітер приносив запах квітів із саду, а сонце вже схилялося до заходу, відкидаючи довгі тіні на тротуари. Останній місяць літа приносив із собою відчуття спокою та передчуття змін. Ізабель Фервут йшла по вулиці, слухаючи, як друзі жартують і сміються поруч, і намагалася втримати в пам’яті ці миті, наче останні штрихи звичного життя.

Її думки металися між планами на вечір і легким хвилюванням, яке виникало щоразу, коли вона згадувала про навчання в школі наступного року. Але сьогодні відчуття було іншим. Було наче невидимий подих майбутнього торкався її шкіри, і повітря ніби стало важчим, насиченим невідомим очікуванням.

— Ізабель, зайди сюди, будь ласка, — покликала мама. Її голос звучав спокійно, але десь глибоко відчувався прихований тривожний відтінок.

Ізабель підняла брови і кинула швидкий погляд на друзів. Вони помітили її здивування, але залишилися на місці, сміючись і продовжуючи свої жарти. Дівчина кинулася додому, відчуваючи незвичний тиск у грудях.

Вітальня була наповнена теплим світлом, яке лягало на старі книжкові полиці та м’які дивани. Ілона Фервут стояла біля великого вікна, стискаючи руки. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах блищав тривожний вогник.

— Що трапилось, мамо? — запитала Ізабель, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

Мама глибоко вдихнула, і повітря ніби застигло на мить.
— Ізабель… ти повинна знати правду. Твій батько… він був справжнім Відьмаком. А я… колись теж володіла магією, але віддала її, щоб врятувати наше королівство.

Ізабель на мить застигла, дивлячись у порожнечу. Потім її губи скривилися в сміху, невпевненому і трохи нервовому:
— Мамо, ти серйозно? Це якийсь жарт? Відьма? Відьмак?

Ілона кивнула, але серйозність у її очах була непідробною.
— Я не жартую, Ізабель. Через місяць ти вирушиш у місце, про яке ти навіть не могла мріяти… в Академію відьом Трісквуд, у місто Ліринталь. Там твоє життя зміниться назавжди.

Ізабель відвернулася до вікна, дивлячись на знайомі вулиці Санвілу. Їй хотілося сміятися, але водночас хотілося плакати. Все її життя раптом здалося таким крихким перед великою таємницею.

Вона відчула, як серце б’ється швидше, і ледве почула тихий шепіт: «Можливо, це справжнє… можливо…»

І тоді кімната ніби наповнилася м’яким світлом, і з нього з’явилася вона.

Фігура старої жінки стояла перед Ізабель, світячись ніжним золотавим сяйвом. Велична, загадкова, з поглядом, що проникав у саме серце дівчини.

— Ізабель Фервут… — голос був ніжним, але рішучим. — Я Моріель Фейвен, твоя бабуся і наставниця. Тільки ти можеш бачити мене. Твій шлях починається за місяць, і я покажу тобі, що таке справжня магія.

Ізабель відступила на крок, відчуваючи, як серце ледь не вирвалося з грудей.
— Бабусю? Ти… справжня? Як це можливо?

— Все можливо, коли ти готова прийняти свій спадок, — промовила Моріель. Кімната неначе наповнилася магічним світлом, і здавалося, що саме воно шепоче про таємниці і пригоди, які чекають на дівчину.

Ізабель глибоко вдихнула, відчуваючи змішання страху, цікавості та захоплення. Вона зрозуміла: її життя більше ніколи не буде звичайним.

Вітер з вулиці тихо зазвучав як тихий шепіт майбутнього, і Ізабель відчула, що цей вечір — лише початок великої історії, якої ще ніхто не знає.