Два кораблі. Один порт

Ранок прийшов дуже швидко. Квартира Стадіка була заповнена людьми. Рейгор і Астрід спали на дивані у вітальні. Сам Стадік постелив собі в коридорі. Він все ще спав. Нейтон прокинувся на кріслі, яке стояло перед телевізором. Його тіло боліло від незручного сну сидячи. Він поворушив головою, намагаючись розім'яти шию, яка ледь не відвалились від пекельного болю. Він кинув оком на кімнату. Всі сплять. Хоча ні, не було видно Естер. Де знову вона могла подітись, не знав ніхто. Вона була як привид. Привид, який врятував їм життя. 

Нейтон підвівся. Він пішов на кухню тихенько, щоб нікого не розбудити. Почав варити каву. Голова була переповнена різними думками, але йому не хотілось зараз ворушитися у своїх роздумах. Йому хотілось лише випити чашку кави, та покурити декілька сигарет наодинці.

Він вийшов на балкон. Вулиця була сіра від туману та ранкового сонця що ледь пробивалося крізь темні хмари. Він підкупив сигарету, заглянув в пачку, там ще залишилося чотири самотні сигарети. Він кинув погляд вниз. Він був на третьому поверсі. Його око помітило дивно знайому для нього особу. Він уже не міг сплутати її з ніким іншим за стилем ходьби та манери одягатись. Естер.

Вона підняла також погляд догори. Не зупинилась, лише кивнула йому та зайшла до під'їзду. Нейтон затушив сигарету та пішов в середину. Двері відчинилися тихо. 

— Ще не встиг ранок прийти, як ти вже встигла звідкись повернутися. — пошепки промовив Нейтон, стоячи з чашкою кави біля дверей.

— Я ходила до Грімдальців. Нам же потрібна була інформація про вчорашню атаку чи я десь помилилась? — знімаючи взуття, відповіла вона. Її обличчя було втомленим. Вона навіть не поспала з того моменту як витягла їх з пастки. Вона працювала без зупинки.— зроби мені кави будь ласка. Я поки приготую планшет та зручно сяду в кріслі.

— Добре, я сподіваюся, що новини будуть чудовими. — Вимовив Нейтон, ідучи до кухні. Він налив каву з турки, яку щойно зварив собі. Взяв чашку свою, та Естер, і пішов у вітальню. Естер вже сиділа на дивані, витягуючи свій планшет з рюкзака. Вона простягнула руку, щоб взяти свою каву з руки Нейтона. Вона зробила великий ковток, та поставила каву на маленький столик поруч з кріслом.

— Дякую. В тепер до справи. Грімдальці зробили пастку вчора біля старого млину. Вони дочекалися поки Луїджи вийдуть з нього, та розстріляли все що рухалось з кулеметів. Однак вони нікого в полон не брали. 

— Тобто, якщо Марко Луїджи не лежав там мертвий, отже йому вдалося втекти.

— Точно. Я їм не стала нічого говорити про Марко. Вони вважають, що знищили всіх Луїджи. Однак їхні погляди тепер прикуті до тебе та твого розслідування стосовно заснування міста. Вони бачили в тобі якусь загрозу. 

— То тепер ще й Грімдаль полює на мене? Яка ж чудова новина, Естер.

— Ні, мені вдалося їх переконати, що твої погляди були зосереджені лише на знаходження кривдника своєї дівчини. І що ти вийшов з гри, як тільки Олехандро був мертвий. Однак вони слідкували за твоїм будинком сьогодні вночі. І побачили дуже дивну картину.

— Що вони там могли побачити? — здивованим, хриплим голосом перепитав Нейтон. — нікого там не було, ми були всі тут. У Стадіка. 

—На диво, там у вітальні горіло світло. 

— Можливо, я забув його вимкнути, коли збирались тоді поспіхом до гаража.

— В от і ні. Світло зникло близько третьої години ночі. 

Очі Нейтона запалали люттю та здивуванням.

— Хто це може лазити по моєму будинку? Ще й вночі?

— Грімдальці вважають, що то ти був вдома. Що вони стежили за тобою. Я їм не казала, що то був не ти. Не хотіла продовження їхнього спостереження. 

— Хто це міг бути і що йому треба в мене в будинку?

— Це міг бути Марко. Він міг ховатися від всіх саме в твоєму будинку. Він вважає тебе мертвим. І немає кращої схованки ніж будинок твоєї жертви. — Естер вимкнула планшет та поклала його на стіл поруч з чашкою, вона підняла її. Зробила ще один великий ковток. Каву було допито. Вона вмостилась на кріслі зручніше. — Мені треба поспати кілька годин. Потім ми придумаємо що з цим робити. Тільки дуже благаю. Не йди туди один. Звір в пастці. Йому нікуди тікати та нема чого втрачати. 

— Відпочивай. А я поки буду намагатися вигадати план як його викурити звідти.

Нейтон знову пішов на балкон. Він не міг повірити, що найрозшукуваніша ним людина, може ховатися саме в його будинку. Це все виглядало дуже сюрреалістично. У голові його, наче білі кров'яні тільці атакували вірус, кружляла одна й та сама думка. Марко Луїджи. Ім'я, яке він носив у собі, як кулю, що неможливо витягти. Марко, який вкрав у нього все. Марко, який тепер, нахабно й безстрашно, сховався у його власному будинку. Вбивця, який вважав Нейтона мертвим. Який почувався у безпеці.

Але він не був мертвим. Він був тінню, привидом із ранами, що ще не загоїлися, і бажанням помсти, яке розривало його зсередини.

З будинку лунали тихі звуки: хропіння Рейгора з сусідньої кімнати, поривчасте дихання Астрід, шелест пружин дивана, на якомю дрімала Естер. Саме Естер принесла цю новину – отруйний подарунок, що перетворив його спокійну планомірність на хаос. «Він у твоєму домі, Нейт. Він чекає, поки все затихне».

Він зробив ковток кави. Гірка. Як і його думки.

Просто вбити Марка було замало. Це було б швидко і милосердно. Нейтон хотів, щоб він відчув те саме відчуття зради, безпорадності, страху. Він хотів, щоб Марко сам полишив свою схованку, як щур тікає з палаючого корабля. Але як? Будинок був фортецею, а Марко – її єдиним мешканцем, який вірив у свою безпеку.

Його погляд блукав по пустельній вулиці. Ранок зачіпав дахи будинків блідим, золотим світлом. Все виглядало таким мирним. Таким оманливим.

Двері на балкон відчинилися. На балкон вийшов Рейгор. В шортах та зимовій, розстібнутій курточці. Він в одній руці тримав каву, в в іншій пачку сигарет. Він мовчки підійшов до Нейтона. Сів поруч з ним та поставив чашку кави на підлогу біля себе. Там не було навіть маленького столика для таких справ.  Він дістав сигарету та почав ритися по кишенях курточки в пошуках запальнички.