Відчайдушний зрадник

Дорога до старого млина пролягала крізь темряву, що здавалася густішою за звичайну нічну імлу. Рейгор кермував мовчки, його пальці білими вузлами стискали кермо. Нейтон сидів поруч, погляд вп'явся у переднє скло, бачачи не дорогу, а лише обличчя Ребекки.

Млин поставав із темряви, наче величезний, прогнилий скелет. Вікна були вибиті, дах провалився. Вони залишили машину на відстані приблизно 40 метрів і пішли до чорного отвору дверей пішки, як і було наказано. Вдвох. Кожен їхній крок лунав приглушено по мокрій, вкритій мохом землі.

Усередині пахло вогкістю, гниттям і чимось ще — гострим, металевим запахом недавньої людської присутності. Не встигли їхні очі звикнути до пітьми, як із тіней вийшли три постаті. Мовчки, без зайвих слів, їх обшукали, вийняли з кишень ключі та телефони, потім міцно зв'язали руки за спиною. На очі натягнули грубі чорні мішки, через які не проникав жоден промінь світла.

Їх повели вниз по скрипучим сходам, у холодне підземелля. Повітря стало ще холоднішим і застійним. Нарешті їх штовхнули на якісь тверді стільці. Нейтон відчув поруч тремтіння іншого тіла — не такого великого, як Рейгор.

— Астрід? — прошепотів Нейтон, його голос був низьким.

— Нейтон? — у відповідь пролунав переляканий, але живий голос. — Я тут! Мене не поранили. А де Рейгор?

— Я тут, кохана. — тихим, збентеженим голосом промовив Рейгор.

Це було маленьке полегшення в океані жаху.

Через кілька хвилин, що здалися вічністю, почулися кроки. Не поспішні, а упевнені, важкі. Хтось обійшов їх навколо.

— Зняти, — пролунав командний, трохи хрипкуватий голос.

Мішки здерли з їхніх голів. Нейтон кілька разів моргнув, вдивляючись у напівтемну кімнату, освітлену лише кількома аварійними ліхтарями, що стояли на бочках. Перед ними стояв хтось із  сім'ї Луїджи.

Він не був велетнем. Середнього зросту, стриманий, у дорогому, але скромному костюмі. Його обличчя з різкими, вирізаними з сірого каменя рисами, мало вигляд людини, яка давно забула, що таке спокійний сон. Але в його очах горів холодний, безжалісний вогонь.

— Містер Броно, — він звернувся до Рейгора, ігноруючи Нейтона. — Ви тримали слово. Це похвально. Ваша дружина вільна.

Він кивнув одному з охоронців. Той підійшов до Астрід і розрізав її мотузки. Вона миттєво підвелася, потираючи зап'ястя, її обличчя було блідим, а очі — великими від жаху.

— Ось ключі від вашого автомобіля, — Олехандро протягнув їй ключі Рейгора. Які охорона вилучила при вході в млин. — Він за п'ятдесят метрів звідси. Ідіть. Ніхто вас не чіпатиме.

— Рейгор... — прошепотіла вона, не рухаючись з місця. — я не піду нікуди без тебе!

— Іди, Астрід! — скрикнув Рейгор, і в його голосі була така мольба, така розпач, що вона, мов підкорившись, кивнула і, похитуючись, побігла до виходу, проводжана поглядами охоронців.

Тепер у кімнаті залишилися лише вони — Головний, троє його людей, і двоє зв'язаних чоловіків.

Він нарешті повернувся до Нейтона. Його погляд був схожий на погляд хірурга, що оцінює препарат.
—Нейтон Тейлс. Ми, нарешті, зустрілися.

Нейтон мовчав. Вся його істота була напружена, наче зведена пружина.

— Ти знаєш, хто я? — запитав він.
—Олехандро Луїджи, — сипко вимовив Нейтон. — Брат Марка Луїджи.
—Так. А ще я — дядько Бруно. Мого племінника. Хлопчика, якого ти покалічив.

Він зробив паузу, даючи цим словам політати в повітрі.
—Він не просто став інвалідом, Тейлс. Він впав у кому. Три роки. Три довгих роки його мати,Луїза, сиділа біля його ліжка, спостерігаючи, як він повільно згасає. А потім він помер. Не приходячи до тями. Його серце просто... зупинилося.

Нейтон відчув, як щосе холодне і важке опускається в його шлунку. Він знав, що Бруно був сильно поранений, але не знав...
—Я... я не знав цього... я не хотів...
—НЕ ХОТІВ? — голос Олехандро раптом став гучним і різким, він вдарив об стіни підвалу, як поштовх. — Ти прикінчив його життя, коли вийшов з ним на ту бісову арену! Вибив йому свідомість та мізки! Ти святкував свою бісову перемогу допоки він лежав у власній калюжі крові!

Він здержався, знову набравши самовладання, але в очах продовжував палати жахливий вогонь.
—Ми не могли помститися тоді. Нам було не до того. Ми були слабкі та в нас не було часу. Але ми дали клятву. Клятву, що ти сплатиш. Повністю. Ми стежили за тобою, Тейлс. Рік за роком. Чекали, коли у тебе з'явиться щось, що ти любиш. Щось, що зламає тебе так само, як ти зламав нас. Чекали, коли ти побудуєш свою власну сім'ю.

Нейтон закрив очі. Він не хотів це чути. Не хотів знати.
—Замовкни...
—Ні, — Олехандро наблизився до нього, його обличчя було всього за кілька сантиметрів. — Ти послухаєш. Ти маєш знати. Ти маєш відчути кожну подробицю.

Він понизив голос до отруйного шепоту.
—Це був Марко. Мій брат. Батько Бруно. Ось він стоїть. — Олехандро показав на людину, яка стояла за спиною в Нейтона. — Він сам пішов у твій будинок. Він міг просто застрелити її. Але це було би швидко. Навіть дещо мирно по відношенню до того що вчинив ти. Він хотів, щоб вона відчула те саме, що відчував його син — безсилля, біль, жах. Він бив її довго. Годину. Можливо, більше. Він розповів мені... з яким звуком ламаються її кістки. З яким виразом жаху вона дивилася на нього. Він насолоджувався цим. А я... я сидів у машині неподалік і слухав по рації. Кожен стогін. Кожен його сміх. Кожен її плач ти хрип. 

Нейтон застогнав. Це був звук, схожий на рик зраненої тварини. Він рвонувся, але мотузки впилися в зап'ястя. Його тіло тряслося в конвульсіях люті та горя. Він не міг цього витримати. Ці образи, ці звуки в голові... Вони розривали його на шматки.

— ЗАМОВКНИ! — проревів він, і його голос скривився від болю.

Рейгор сидів остовпілий, сльози текли йому по обличчю, але він навіть не помічав цього.

Олехандро відступив, спостерігаючи за ефектом з виглядом задоволення кривдника.
—Ось тепер ти розумієш? Тепер ти відчуваєш ту саму пустоту? Ту саму ненависть?