Подвійна гра

Підземний зал Ради П'яти був повний диму від сигари Хуана «Молота» і гнівної тиші. Напруга сягала піку. Доказів проти Луїджи не було, але трупи їхніх солдатів говорили самі за себе. Ніхто не був певен, що таємний культ дійсно люди, та що вони можуть існувати матеріально.

— Ми не можемо більше чекати! — гримів Хуан, вдаряючи кулаком по столу. — Вони сміються з нас!

— Без плану ми підемо на війну сліпими, — холодно відрізала Елеонора «Сова». Її розум шукав логіку там, де панували емоції.

Двері зали беззвучно відчинені. У дверях стояла охорона, а за їх спиною — знайома всім, але завжди несподівана постать. Жінка у темному плащі. Вона увійшла всередину, і варта безслідно зникла, зачинивши двері.

Усі присутні, навіть невблаганний Вінченцо, випрямилися. Хуан прикусив язика. Це була Романйолі. Примарний агент сім'ї, чутка, жива легенда. Вона з'являлася лише тоді, коли інформація була винятково важливою або небезпечною.

Вона скинула капюшон. Її сірі очи обвели Раду, не виявляючи ні емоцій, ні страху.
—Сім'я Луїджи повернулася, — сказала вона просто, і ці слова впали як вирок. — Вони не просто сховалися в тінях. Вони повернулися до гри за владу.

Здивоване заціпеніння пройшло по столу. Елеонора перша знайшла голос.
—Докази?

— Вони в місті, — відповіла Романйолі. — Їхні сліди скрізь. Вони набирають силу, вербують старих союзників. Але їхня мета — не просто територія. Вони хочуть все. І вони готові використовувати будь-які засоби.

Вона зробила паузу, дозволяючи інформації засвоїтися.
—Коли три роки тому зникли Луїджи, скільки членів сім'ї було?

Вінченцо «Старий» відповів, не кліпаючи очима, його голос був схожий на шелест сухого листя:
— П'ять. Старі Луїза та Марко. Їхні два сини — Бруно та Крістіан. І брат Марка — Олехандро.

Романйолі кивнула, ніби складаючи пазл у голові.
—Бруно... — вимовила вона, і в її голосі пролунав намірений інтерес. — Що з ним сталося? Чому вони тікали?

Луїджі не стримався.
—Той молокосос отримав по голові на підпільному поєдинку! Став овочем! Вони вивезли його лікуватися, продавши все тут!

— Отже, вони повернулися не лише з бажанням помсти, але й, можливо, з одужавшим спадкоємцем, — відзначила Романйолі. Її погляд став ще гострішим. — Або ж з ще більшою ненавистю через те, що втратили його назавжди.

Вона знову звернулася до Ради.
—Ваші люди гинуть від рук таємничого культу. Але що, якщо це не культ? Що, якщо «В'януче сонце» — це просто ширма? Смілива, жорстока ширма, щоб приховати справжню мету — систематично знищити вашу верхівку, послабити вас перед відкритим нападом?

Ідея була гострішою ніж клинок у неї на поясі. Навіть Хуан на мить зціпив щелепу. Це було настільки ж огидно, наскільки й геніально.

— Ти пропонуєш, що це сім'я Луїджи вбиває наших під виглядом культу? — перепитав Вінченцо.

— Це гіпотеза, що пояснює відсутність доказів і жорстокість, — відповіла Романйолі. — Вони знають наші звички, наші слабкості. Вони знають, що ми очікуємо атаки від інших мафій, а не від містиків. Вони грають на нашому страху перед невідомим.

— Тоді нам потрібно виманити їх, — мислено промовила Елеонора. — Змусити їх розкрити себе.

— Так, — погодилася Романйолі. — Нам потрібна пастка. Ми повинні створити ситуацію, яка буде для них занадто привабливою, щоб утриматися від удару. Ситуацію, де вони будуть впевнені у своїй перемозі.

— Яку? — запитав Вінченцо.

— Ми повинні стати їхньою мішенню, — сказала Романйолі. В її очах блиснув холодний вогонь. — Але мішенню, яка готується до стріли. Ми пускаємо чутку, що один з ключових членів нашої сім'ї, поранений під час одного з нападів, буде перебувати в ізоляції у вразливому місці. Ми робимо його легковажною ціллю. І чекаємо.

— Це ризиковано, — похмуро сказав Вінченцо.

— Війна завжди ризикована, але добре. Я влаштую все сама. — відповіла Романйолі. — Але зараз ми воюємо з привидами. Щоб перемогти привидів, потрібно змусити їх набрати форми. І коли вони це зроблять... — вона обвела поглядом усіх присутніх, — ми розчавимо їх. Я знаю, що вони полюють на друкаря, який раніше і відправив їхнього сина Бруно в лазарет. І я знаю як влаштувати їм пастку.

Вона накинула капюшон, її робота тут була закінчена. Вона вийшла так само безшумно, як і з'явилася, залишивши Раду з новим, небезпечним планом і глибоким усвідомленням того, що їхній ворог був набагато ближче, хитрішим і небезпечнішим, ніж вони могли собі уявити. Романйолі принесла їм не лише інформацію, але й війну. І тепер вони мали її виграти.

Ранок у Лоданштагу був сирим і похмурим, як завжди. Астрід, закутана в легке пальто, поспішала на роботу. Звичайний маршрут, звичайна рутина — єдині якорі нормальності в її житті, яке останніми тижнями перетворилося на кошмар. Згадувати про смерть Ребекки було боляче, а тривога за Рейгора і Нейтона стала постійною супутницею.

«Під Бронзовим Звоном» було порожньо, як це часто бувало ранками. Запах свіжої кави заспокоював. Вона підійшла до стійки, щоб замовити капучино з собою. І саме тоді, коли вона чекала, її підсвідомість, натягнута немов струна, почала подавати сигнали тривоги.

У глибині зали, за столиком у тіні, сиділи троє чоловіків. Вони не розмовляли. Не пили каву. Вони сиділи нерухомо, одягнені в дорогі, але непомітні чорні костюми. Їхні погляди блукали по приміщенні, вивчаючи кожного, хто входив і виходив. Вони не були схожі на відпочиваючих. Вони були схожі на мисливців, які чекали на свою здобич.

Астрід відчула, як холодний піт виступив на її спині. Вона поспіхом заплатила, схопила стаканчик і, не озираючись, попрямувала до виходу, намагаючись не прискорювати крок і не видати паніки.

— Астрід.

Голос пролунав чітко і владно, нарізаючи повітря, наче ніж. Він долинув з того самого столика. Вони знали її ім'я.

Серце її завмерло, а потім почало калатати з такою силою, що в діапазоні залунав дзвін. Вона не обернулася. Вона ринула до дверей, смикнула важку скляну пластину.