Втрата дорожча за своє життя

Робочий день у друкарні «Гутенберг» здавався нескінченним. Нейтон відчував, як кожна друга година на стіні трансформується в цілі дні. Його пальці, звиклі до розкладання шрифтів, сьогодні були непевними. Погляд раз у раз націлювався до дверей кабінету начальника, за якими знаходився ключ. Не фізичний ключ від архівної кімнати — він був у нього в кишені, — а ключ як дозвіл на порушення.

Коли останній співробітник пішов, гасячи світло в цеху, Нейтон зробив глибокий вдих. Повітря пахло фарбою та папером — запах, який зазвичай заспокоював. Сьогодні він пахнув зрадою.

Архівна кімната була невеликою, захаращеною папками та коробками з плівками. Саме тут зберігалися старі замовлення міської ради, включаючи ті, що мали гриф «Цілком таємно». Він знав, що начальник інколи брав звідти документи для передивки, а потім забував повернути ключ на місце. Сьогодні був такий день.

Серце билося так, ніби намагалося вирватися з грудей. Він не читав. Читати — означало провести тут занадто багато часу. Він дістав телефон, відключив спалах і почав фотографувати. Сторінка за сторінкою. Жовтілі папери з гербом Лоданштагу, які могли бути звичайними міськими наказами, а могли містити відповіді. Шурхіт перегортаних сторінок здавався оглушливо гучним у мертвій тиші приміщення. Кожен скрип підлоги ззовні змушував його завмирати. Він був лише тінню, що крадеться в храмі паперових таємниць.

Коли остання сторінка була знята, він, тремтячими руками, поклав ключ назад у верхню шухляду столу начальника і вийшов на вулицю. Вага злочину лежала на плечах, але разом з нею — і дивне хвилювання.

«Під Бронзовим Звоном» було порожньо. Рейгор вже сидів за столиком у глибині, обличчя його було напруженим, але очі горіли. Перед ним на столі лежала зв'язка ключів — старих, іржавих, з великим заводним кільцем.

— Ну що? — одразу ж випалив він, коли Нейтон сів.

— Зробив, — коротко кивнув Нейтон, відчуваючи, як скидає з плечей невидимий тягар. Він швидко прокрутив на телефоні десятки знімків. — Не читав. Просто зняв усе, що побачив.

— Ідеально, — похвалив Рейгор. — Чим менше ми знаємо поки що, тим безпечніше. А ось і наша штаб-квартира.

Він стукнув пальцем по ключах.
—Гараж мого покійного дядька. На глухій вулиці біля старих доків. Ніхто туди не заходить роками. Там електрика є, навіть старий стіл і кілька стільців. Можна розкласти все, подумати.

Нейтон глянув на ключі. Це був вже не просто предмет. Це був ключ до їхньої таємниці, до їхньої спротиву.

— То що? Підемо? — піднявшись, запитав Рейгор. — Подивимося, що ми знайшли?

Нейтон кивнув. Ентузіазм друга був заразним. Тривога відступила, даючи дорогу цікавості та відчуттю спільної справи.

— Підемо.

Вони вийшли з кав'ярні, не помічаючи, що за ними спостерігають. Але цього разу це був не параноїдальний жах Нейтона. З-за темного скла автомобіля, припаркованого через дорогу, на їхні постаті був спрямований холодний, беземоційний погляд. Погляд, що належав людині в темному плащі, обличчя якої ховалось у тіні капюшона.

Але герої цього ще не знали. Вони йшли вперед, обговорюючи перші кроки, їхні тіні зливались з тінями Лоданштагу, прямуючи до старого гаража, що чекав на їхні відкриття.

Старий гараж дядька Рейгора пахнув ржавим металом, пилом та часом. Повітря було холодним і вологим, наче сама імла просочилася крізь цегляні стіни. Рейгор, не кажучи ні слова, одразу взявся до справи. У кутку стояла брудна, з червоними цятками іржі буржуйка. Він швидко роздобув десь кілька полін, старий зошит для розпалу і за кілька хвилин у ній весело тріскотів вогонь, від якого по стінах заплигали оранжеві відблиски.

— Ось так краще, — проворкотів він, випрямляючись і зітхаючи від задоволення.

Він зняв свою важку робочу куртку і повісив її на цвях. Під нею був лише тонкий светр. І в цьому моменті, коли він потягнувся, щоб розсунути старий дерев'яний стіл, Нейтон помітив.

На лікті Рейгора, зігнутому під напруженням, ясно виступав великий фіолетово-жовтий синець. І коли він повернувся, збоку, на ребрах, проглядав ще один, свіжий, багровий.

Мовчання затягнулося. Питання зависло в повітрі, густе і незручне. «Що це? Де ти їх добув?» Але Нейтон не вимовив цього вголос. Він бачив напругу в плечах друга, його бажання не звертати на це уваги. Це була та межа, через яку вони обидва не готові були переступити. Не зараз. Не коли перед ними лежала значно більша таємниця.

Рейгор, здавалося, відчув його погляд. Він не прикрився, не пояснив. Просто кивнув, немов говорячи: «Так. Але не зараз».

— Ну що, — голос Рейгора пролунав трохи грубіше звичайного, розганяючи невимовлене. — Давай дивитися, що ти там знайшов.

Вони відтерли стіл, і Нейтон, діставши телефон, під'єднав його до портативного монітора, який Рейгор прихопив з собою. На стіні вони зробили імпровізований екран з білого простирадла, знайденого в скрині. Перші ж знімки архівних документів, що пішли каруселлю, прикували їхню увагу.

Це були не сухі міські накази. Це були щоденники перших поселенців, рапорти старост охорони, записки до ради. Вони не читали все послідовно, а скакали по датах, виловлюючи ключові слова.

«...неземне світло в болотах, де зараз центр міста...»
«...забороняємо мешканцям виходити вночі через«блукаючі тіні»...»
«...сім'я Ганзола  зникла.Знайшли лише їхній посуд, ще повний їжі. Ні крові, ні боротьби...»
«...заснували Раду Старійшин для таємних справ...»

— Слухай, — перервав Рейгор, зупинивши карусель на знімку якоїсь схеми. — Це ж... це схема старого водогону. Але він ніби йшов не туди, куди потрібно. Ось ця гілка... вона веде під Стару Ратушу.

— Під Ратушею зараз головний офіс грімдальців, — тихо сказав Нейтон.

Їхні погляди зустрілися. Полум'я в буржуйці тріскотіло, освітлюючи їхні серйозні обличчя. Синці на тілі Рейгора, дивні згадки в архівах — все це було частинами однієї великої головоломки. І вони тільки почали складати її краї.

— Гадаєш, вони, грімдальці, знають? Про те, що було до них? — задумливо спитав Нейтон.