Таємниця важча за скелю

Аромат підсмаженої кави та здобних булочок завжди здавався засобом від усіх бід. Принаймні, так хотілося вірити Нейтону Тейлсу. Він зігнав з полиці кав'ярні «Під Бронзовим Звоном» невидимий пил, дивлячись у вікно, за яким повзла густа лоданштагська імла. Вона заковтувала вулиці, перетворюючи ліхтарі на брудні плями світла, немов місто потрапило в акваріум з брудною водою.

— Ще по одному лате, Астрід? — обізвався Рейгор Броно, його голос, гучний і звично бадьорий, порушив тишу їхнього куточка.

— Тільки якщо ти хочеш, щоб я всю ніч стрибала по стелі, — засміялася Астрід, обвиваючи пальці навколо чашки з вже порожнім капучино. — У цій каві міцність, як у грімдальців після удару.

Ім'я мафії пролунало ненавмисно, але за столом на мить повітря стало густішим. Нейтон відчув, як Ребека, його дівчина, що сиділа поруч, непомітно схопила його за руку під столом. Її пальці були холодними.

— Навіщо ви підіймаєте такі питання за вечерею? Голі вже. — тихо промовила Ребекка.

— Говорячи про грімдальців... — понизивши голос, почав Рейгор, нахиляючись уперед. Його тіло господарника, звикле до фізичної праці, займало майже весь простір. — Чули новину? Ще один. Знайшли біля старого доку. Карло «Бритва» Мондіно.

Ребека зітхнула. — Рейгор, ми вечеряємо.

— А ми й обговорюємо поточні події, Ребек, — не здавався Рейгор. — Це вже третій за місяць. Усі — середні ланки, усі — з тією самою... ознакою.

Він не став уточнювати. Усі в місті знали, про що йдеться. Вбивства грімдальців були не новиною, міжусобні війни — їхнім хлібом. Але останні два роки щось змінилося. Тіла знаходили без єдиної ознаки боротьби, без слідів пострілу чи удару ножем. Лише спустошені обличчя з виразом абсолютного жаху, ніби вони побачили саму порожнечу. І завжди десь поруч — дивний символ, намальований крейдою чи вирізаний на камені: коло з переплетеними всередині шипами, що нагадувало сонце, яке в'яне.

Символ Культу Безликих. Ніхто не знав, хто вони, чи взагалі вони люди. Їх ніхто не бачив. Лише сліди.

— Може, вони просто тікають один від одного? — тихо запропонував Нейтон. — Мафіозники ж. Це логічно.

— Логічно? — фіолетові очі Астрід спалахнули. — Нейт, коханий, ніщо в цьому місті вже два роки не підкорюється логіці. Імла, що не розсіюється влітку. Виття вітрів у трубах, наче хтось кличе. А тепер ці... вбивства. Це не схоже на розбірки бандитів. Це схоже на щось інше. Ніби хтось або щось почало полювати на них.

— Полювати? — Ребека нервово засміялася. — Ти щойно розповідаєш казку на ніч, Астрід.

— У казках є щасливий кінець, — похмуро відрубав Рейгор. — А в нас що? Мафія, яка править містом з тіней, і ще більш таємничий культ, який полює на мафію. Ми застрягли між молотом і ковадлом. І щось мені підказує, що грімдальці тепер не будуть сидіти склавши руки. Вони почнуть чистити місто. А під гарячу руку потраплять усі.

Нейтон глянув на своїх друзів, на свою кохану. Він був звичайним мешканцем Лоданштагу. Працював у невеликій друкарні, мріяв про спокійне життя з Ребеккою у своєму маленькому будиночку. Але зараз, слухаючи їх, він відчував, як знайоме та безпечне середовище раптово стало крихким, нібі паперова стіна. А за нею ховалася непроглядна темрява, де щось невідоме почало рухатися.

Він відчув потяг холодного повітря, немов хтось відчинив вікно в іншій кімнаті. Але вікна в «Бронзовому Дзвоні» були щільно закриті. Нейтон мимоволі глянув углиб зали, в темний куточок біля дверей у туалет.

Йому здалося, що на стіні на мить мерехтів і зник слабкий відблиск — наче хтось тільки що намалював там вологим пальцем той самий символ. В'януче сонце.

Він швидко відвів погляд і примусив себе посміхнутися.
—Ну, ходімо вже. Завтра рано вставати. А від ваших страшилок мені і снитиметься.

Але він знав, що це була не правда. Справжній жах був не в снах. Він був тут, у Лоданштагу. І він щойно дав про себе знати. Вони мовчки встали та пішли звідти.

Вони піднялися нагору крутими сходами, що вели від кав'ярні прямо до житлових приміщень. Дерев'яні сходинки скрипіли під їхніми кроками, немов ведучи літопис будівлі. За дверима «Бронзового Дзвону» залишився не лише аромат кави, але й важкий присмак розмови.

— Гадаєш, вони колись знімуть продовження «Сріблястої мрії»? — раптом озвучив думку всіх Рейгор, розтинаючи важке повітря. Він повернув ключем у замку своєї квартири, що була прямо навпроти дверей Нейтона та Ребеки.

Обличчя Астрід освітилося. — Боже, сподіваюся, що ні! Перша частина — це ж шедевр. Продовження лише все зіпсує. Це як спробувати зварити каву вдруге з тієї ж гущі.

— Та ну? — встряла Ребека, притуляючись плечем до Нейтона, шукаючи затишку. — Мені б хотілося побачити, що сталося з тими двома кораблями після туманності. Залишилися вони разом, чи знайшли нові світи?

— Очевидно ж, що разом, — філософськи зауважив Нейтон, відчиняючи свої двері. У приміщенні пахло свіжоспеченим хлібом, який Ребека спекла вранці, і цим затишком, що різко контрастував з холодком імли за вікном. — Весь фільм про те, що зв'язок сильніший за відстань. Фізику, звісно, там покалічили, але метафора гарна.

Вони зупинилися в дверях, утворивши маленьке коло — не тому, що розмова була такою вже захопливою, а тому, що ніхто не хотів першим піти в свою порожню кватиру, залишившись наодинці з думками. Ніч, густа та мовчазна, чекала за стінами їхнього маленького острова безпеки.

— Та метафора там десята справа, — махнув рукою Рейгор. — А от спецефекти під час гонки через астероїдне поле... Оце я розумію кіно!

— Ти б увесь світ проглядав на екрані через 3D-окуляри, — пожартувала Астрід, легко штовхнувши його в бік.

— Краще, ніж дивитися в імлу та уявляти там... щось, — тихо відповів він.

Ця фраза знову нагадала їм усім, де вони знаходяться. Розмова завмерла. Десь далеко в нічному місті пройшов сигнал автомобіля, звук був приглушеним, наче з-під води.

— Ну що ж... — зітхнула Ребека, першою піддаючись неминучому. — Доброї ночі, вам. Не мріяти про в'янучі сонця.