Розділ 11. Бойовий гопак, сковорідка правосуддя та гірка правда

Вечір опустився на «Смерековий замок» надто швидко. Повітря стало густим, як кисіль, а тиша в готелі здавалася натягнутою струною, яка ось-ось лусне. Поки туристи мирно хропли після дегустації наливок, у холі нашого «штабу» кипіла робота.

Пані Марія, озброєна важкою чавунною сковорідкою, яку вона любовно називала «Смирення», виходила з кухні.

— Якщо якась димна нечисть посміє ступити на мій свіжовимитий поріг — зроблю з неї відбивну, — рішуче заявила вона.

— Пані Маріє, — я обережно торкнулася її плеча, — Віктор... він знав моїх батьків? Чому він так полює на цей кулон?

Кухарка зітхнула, і її обличчя раптом постаріло на десять років.

— Твій батько, Любомир, був занадто добрим. А Віктор... тоді його звали просто Віхтор, він був сином місцевого мольфара. Він хотів Ключ, бо вірив, що той дасть йому владу над самими Карпатами. Коли твої батьки відмовили, він привів Тіні в село. Твоя мама, Олена, була моєю найкращою подругою. Вона встигла віддати тебе мені, а я — переправити в місто...

Я не встигла нічого відповісти, бо раптом шибки у вікнах завібрували. Світло почало миготіти і з тріском згасло.

— Почалося! — вигукнула Ліля, вихоплюючи з рюкзака в'язку часнику та дзеркальце. — Дем'яне, пали свої ліхтарі!

Двері готелю з гуркотом розчинилися, хоча засуви були закриті. На порозі стояв Віктор. Навколо нього крутилися сотні чорних тіней, що нагадували зграю розлючених кажанів. Його очі тепер горіли тим самим мертвотним світлом, що й у пана Морока, але в них не було спокою — лише жадоба.

— Зоряно, віддай Ключ, — прогримів він. — Ти не знаєш, як ним користуватися. Ти просто маленька сирота, яка заблукала в горах!

— Я не заблукала, — я вийшла вперед, відчуваючи, як кулон на грудях починає пульсувати в такт моєму серцю. — Я вдома.

— В атаку! — скомандував Віктор, і тіні кинулися на нас.

Дем'ян зробив крок уперед, його руки спалахнули золотим вогнем. Він крутився в справжньому бойовому танці, відбиваючи атаки тіней світловими розрядами.

— Тримайся за мною, пташко! — крикнув він, збиваючи чергову потвору.

Ліля не відставала. Вона почала розкидати навколо себе сушену лаванду і кричати:

— Ретроградний Меркурій тобі в печінку, чудовисько! Геть від моїх чакр! — Дивно, але тіні справді відсахувалися від її енергійних прокльонів.

Одна з тіней прослизнула повз Дем'яна і кинулася на мене, але тут у справу втрутилася пані Марія. Зі звуком «ДЗИІІНЬ!» її сковорідка зустрілася з димною головою потвори. Тінь розлетілася на клапті, не витримавши сили карпатського чавуну.

— Забирайтеся геть, виродки темряви! — верещала пані Марія, розмахуючи сковорідкою «Смирення», наче бойовим молотом. Вона щойно влучила в останню тінь, яка намагалася прорватися крізь вікно кухні. Тінь розлетілася на тисячу чорних іскор.

Хол готелю нагадував поле битви. Розбита люстра сипала іскрами, меблі перекинуті, на підлозі — розсипаний часник та осколки скла.

Віктор, виснажений і поранений об'єднаним променем Зоряни та Дем'яна, видав останній, лютий крик. Його тіло почало диміти, і він, разом із залишками своєї тіньової армії, буквально розчинився в повітрі, залишивши після себе лише запах горілої сірки.

Світло в холі замиготіло і нарешті ввімкнулося на повну потужність.

Я стояла, спираючись на стійку рецепції, важко дихаючи. Кулон на грудях нарешті охолов, але всередині мене все досі вібрувало від пережитої магії.

— Ну що, «прожекторе», — прошепотіла Ліля, підходячи до мене і поправляючи розпатлане волосся. Вона тримала в руці дзеркальце, на якому залишилася чорна пляма від тіні. — Здається, ми їх зробили. Ретроградний Меркурій офіційно переможений.

Дем'ян підійшов до мене. На його обличчі було видно втому, але очі світилися незвичним теплом. Він обережно прибрав пасмо волосся з мого лоба.

— Ти як, пташко? Це було... сильно.

— Я в порядку, Вартовий, — я спробувала посміхнутися, але ноги все ще трохи тремтіли. — Тільки, будь ласка, скажи пані Марії, що мені терміново потрібен той узвар. Відерце.

Ми провели наступну годину, прибираючи безлад. Пані Марія буркотіла під ніс рецепти заспокійливих чаїв, Ліля намагалася знову розкласти карти Таро, щоб дізнатися, що буде далі (карти постійно показували «Смерть» і «Вежу», що її трохи лякало), а Дем'ян перевіряв засуви на вікнах.

Близько другої ночі, коли перший шок минув, Дем'ян підійшов до мене.

— Зоряно, нам всім треба трохи віддихатися. Пані Марія та Ліля залишаться тут, а ми... Давай просто прогуляємося навколо готелю. Гірське повітря допоможе.

Я погодилася. Нам справді було потрібно побути наодинці.

Ми вийшли на терасу. Небо над Карпатами було нереально синім, засіяним зірками, наче хтось розсипав цукор. Повітря пахло смолою та нічною вологою.

Ми йшли мовчки, але ця тиша не була напруженою. Вона була... початком чогось. Дем'ян раптом взяв мене за руку. Його долоня була гарячою, і я відчула, як по моєму тілу пробігла хвиля приємного тепла. Це не була магія Хранителів. Це було щось набагато давніше і сильніше.

— Знаєш, — тихо сказав він, дивлячись на гори. — Ти не просто Хранителька, Зоряно. Ти... ти неймовірна. Коли ти стояла там, проти Віктора, я бачив не просто силу. Я бачив... світло. Світло, якого мені так довго бракувало.

Він зупинився і повернув мене до себе. Його обличчя було так близько, що я відчувала його подих. Його темні очі, зазвичай насмішкуваті, зараз дивилися на мене з такою ніжністю, що моє київське скептичне серце остаточно капітулювало.

— Дем'яне, — прошепотіла я.

Він хотів щось сказати, можливо, освідчитися, але саме в цей момент двері готелю різко відчинилися, і на поріг вибігла пані Марія. На її обличчі був жах.

— Зоряно! Дем'яне! Ви маєте це бачити! Вони... вони поїхали!