Розділ 8. Карти Таро, чорний джип і спонсор мого головного болю

Наступний ранок почався з потрійного еспресо, яке пані Марія мовчки поставила переді мною на стійку рецепції, та гучного гудка туристичного автобуса.

Але автобус приїхав не сам. Слідом за ним на парковку готелю, хрускотячи гравієм, плавно заїхав глянцево-чорний позашляховик, вартість якого, мабуть, перевищувала річний бюджет усього Чорного Потоку.

Дем'ян, який стояв біля вікна з незмінним планшетом, напружився.

— Пам'ятай, що сказав Морок, — стиха промовив він, не відриваючи погляду від прибулих. — Посміхайся, видавай ключі, але не дозволяй нікому торкатися до себе. І тим паче — до Ключа.

Двері готелю відчинилися, впускаючи галасливий натовп. Першою до стійки підлетіла дівчина мого віку. Її образ був сумішшю бохо-шику і тотального хаосу: масивні черевики, яскрава спідниця, десяток браслетів на зап'ястях і рюкзак, який здавався більшим за неї саму.

— Хух, ледь доїхали! Ваш серпантин — це просто перевірка чакр на міцність! — випалила вона і з розмаху плюхнула рюкзак на підлогу.

Застібка не витримала, і на пухнастий килим рецепції посипалися речі: пакунки з якимись травами, рожевий кварц розміром з кулак, в'язка часнику (серйозно?) і колода карт Таро.

— Ой, халепа! Мої інструменти! — ойкнула дівчина і впала на коліна, збираючи своє добро.

Я швидко вийшла з-за стійки, щоб їй допомогти.

— Все гаразд, я допоможу. Ви, певно, Ліля? У мене бронь на одномісний номер з проханням "вікно на схід для медитацій".

— Вона сама! — Ліля потягнулася за картою «Вежі», але наші руки випадково торкнулися.

Вона різко відсмикнула долоню, її очі розширилися, і вона втупилася на мене так, ніби я щойно відростила другу голову.

— Матінко рідна... — прошепотіла вона, розглядаючи мою ауру (чи що там бачать сучасні відьми). — Ти ж світишся! В астралі ти виглядаєш як прожектор на стадіоні! У тебе що, в роду були...

— Звичайні київські інженери, — швидко перебила я, нервово запихаючи карти в її рюкзак і тягнучи її на ноги. — Просто я п'ю багато кави. Тримайте ваш ключ, кімната 24!

Ліля хитро примружилася, забираючи ключ, і грайливо підморгнула:

— Ми з тобою ще точно подружимося, прожекторе. Мені тут явно не буде нудно.

Вона підхопила рюкзак і почимчикувала до сходів, а я полегшено видихнула. Проте розслаблятися було рано.

Натовп туристів раптом розступився, наче море перед Мойсеєм. До стійки наблизився чоловік із чорного джипа.

Він виглядав так, ніби зійшов з обкладинки журналу "Forbes" і каталогу ідеальних лиходіїв одночасно: ідеально скроєний дорогий костюм (і це в гори!), волосся з легкою сивиною на скронях, хижа усмішка та парфум, який пахнув владою, грошима і чимось невловно холодним.

— Доброго ранку, — його голос був оксамитовим, але від нього по спині побігли мурашки. — Віктор Едуардович. Люкс на останньому поверсі.

Я заглянула в комп'ютер, хоча чудово пам'ятала, що люкс у нас один, і він справді заброньований.

— Так, пане Вікторе. Будь ласка, ваш паспорт для реєстрації.

Він простягнув документ, але замість того, щоб покласти його на стійку, затримав у руці. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, потім нижче, затримуючись на вирізі светра, під яким ховався срібний кулон.

— Дивно бачити такий... неогранений діамант у цій глухомані, — муркочучи, промовив він. — Ви місцева, Зоряно? Чи гори покликали вас розкрити їхні таємниці?

Мене наче холодною водою облили. Слова пана Морока луною відбилися в голові: «Той, хто хоче твоєї смерті, ходить серед людей».

— Я просто адміністратор, пане Вікторе, — сухо відповіла я, висмикуючи паспорт з його пальців.

У цей момент між мною і гостем виросла широка спина Дем'яна. Він сперся ліктями на стійку, повністю перекриваючи Віктору огляд на мене.

— Ваш ключ від люкса, пане, — холодно, з металом у голосі сказав Вартовий. Татуювання на його руках, приховані рукавами сорочки, здавалося, ледь помітно завібрували. — Якщо знадобиться допомога з валізами — звертайтеся. А до адміністратора прохання ставитися суто в рамках робочих питань.

Віктор анітрохи не зніяковів.

Він повільно забрав ключ, зверхньо змірявши Дем'яна поглядом, і його хижа усмішка стала ще ширшою.

— О, я бачу, тут у нас серйозна охорона, — він перевів погляд на мене з-за плеча Дем'яна. — До скорої зустрічі, Зоряно. Ми з вами ще обов'язково знайдемо спільну мову. Я вмію цінувати рідкісні речі.

Він розвернувся і неквапливо пішов до сходів.

Я стояла, вчепившись у край стійки так, що побіліли кісточки пальців. Дем'ян обернувся до мене, його очі були темними від гніву й тривоги.

— Ну що ж, — видихнула я, дивлячись услід чоловікові. — Здається, ми знайшли нашого головного підозрюваного. І якщо він ще раз подивиться на мій светр, я дозволю Лілі навести на нього порчу. Ти ж бачив ту в'язку часнику?