Розділ 7. Нічний візит та претензії кімнати №13

До готелю ми поверталися під конвоєм грозових хмар. Дем'ян більше не випускав моєї руки, і хоча мої київські подруги сказали б, що це «так романтично», насправді він просто підстраховував мої тремтячі ноги. Срібний кулон у кишені нарешті охолов, але на шкірі досі залишалося приємне відчуття лоскоту від магії.

Як тільки ми переступили поріг «Смерекового замку», у холі згасло світло. Старовинна люстра під стелею жалібно дзвякнула, а повітря миттєво стало таким холодним, що з рота пішла пара.

— Здається, у нас незадоволений клієнт, — тихо прошепотіла я, сильніше притискаючись до плеча Дем'яна.

— Він не просто незадоволений. Він лютує, — Дем'ян виставив руку вперед, готову будь-якої миті знову спалахнути золотими рунами.

У кріслі біля каміна, де вогонь майже згас і перетворився на сірий попіл, сидів пан Морок. Його елегантний капелюх лежав на столику поруч, а суцільна темрява замість очей здавалася ще глибшою у напівтемряві холу. Тіні від меблів навколо нього неприродно вигиналися, тягнучись до його ніг, наче слухняні пси.

— Ви влаштували фейерверк у моєму лісі, Вартовий, — прошелестів голос Морока. Від цього звуку на стінах виступив іній. — Я приїхав сюди відпочити від міського галасу, а не дивитися, як новоспечена Хранителька спалює моїх дальніх родичів.

— Твої «родичі» напали на неї, Мороче! — відрізав Дем'ян, роблячи крок уперед і закриваючи мене собою. — І ти знаєш, що за законами Межі, ми маємо право захищатися.

Пан Морок повільно підвівся. Його постать ніби стала вищою, а пальці у чорних рукавичках міцно стисли срібну тростину.

— Я не посилав того вовка, хлопче, — холодно відповів гість. — Якби я хотів забрати Ключ, я б просто взяв його. Мені не потрібні димні фокуси. Але ваша маленька демонстрація сили щойно розбудила тих, хто спав сотні років під Чорним Потоком.

Він підійшов ближче. Я відчула, як від нього віє цвинтарним холодом. Але страху вже не було — після нічного лісу в мені прокинувся здоровий потяг до самооборони та... сарказму.

— Пане Морок, — я обережно визирнула з-за спини Дем'яна. — При всій повазі до вашої темної величності, якщо ви не посилали ту собаку, то, можливо, допоможете нам з'ясувати, хто це зробив? Бо якщо мене з'їдять до кінця тижня, хто вам завтра зранку принесе свіжу пресу і каву без цукру?

Морок замружив свої чорні очниці. На його блідому обличчі знову з'явилася та сама неприродно широка посмішка.

— Обличчя батька, а язичок материнський, — тихо промовив він. — Що ж, Зоряно. Я дам вам підказку, вважайте це інвестицією в мій комфортний відпочинок. Той, хто хоче твоєї смерті, сидить не в лісі. Він ходить серед людей. І завтра він прийде в цей готель як звичайний гість.

З цими словами пан Морок розвернувся, і його постать буквально розтанула в повітрі, залишивши після себе лише легкий запах осіннього листя. Світло в холі миттєво ввімкнулося, а камін знову весело затріщав теплим вогнем.

Я глибоко вдихнула і подивилася на Дем'яна.

— Ну супер. Тепер у нас квест «Знайди вбивцю серед постояльців». У тебе є ідеї, хто це може бути?

Дем'ян серйозно подивився на мене, і в його очах промайнула ніжність. Він обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя.

— Не знаю, пташко. Але завтра приїжджає велика група туристів на екскурсію. Нам доведеться перевірити кожного. А зараз — іди спати. Попереду важкий день.