Розділ 6. Золоті руни та перший бій

Темрява навколо галявини ніби ожила. Смереки більше не здавалися деревами — вони перетворилися на гігантські чорні колони, між якими згущувався густий, майже залізистий туман. Ричання повторилося, ближче й виразніше. Це був звук, від якого кров стигла в жилах: суміш вовчого виття та людського стогону.

— Дем'яне... — прошепотіла я, інстинктивно хапаючись за край його куртки. — Якщо це твої знайомі куниці з даху, то вони явно переборщили з протеїном.

— Сховайся за колоду і не випускай кулон з рук, — коротко кинув він. Жартівливий тон злетів з нього, як сухе листя. Зараз переді мною стояв справжній воїн.

З туману на світло ватри ступило щось кошмарне. Воно нагадувало величезного вовка, але його тіло складалося виключно з чорного диму та сплетеного коріння. Замість очей у потвори горіли дві вуглинки, а з пащі капала густа темна рідина, яка, падаючи на мох, із шипінням пропалювала його. Тінь. Справжня, матеріальна тінь лісу.

Потвора зробила ривок уперед.

Дем'ян не поворухнувся. Він заплющив очі на долю секунди, глибоко вдихнув, і в цей момент татуювання на його передпліччях спалахнули не просто світлом — вони запульсували, ніби під шкірою текло рідке золото. Руни загорілися так яскраво, що розігнали нічний морок у радіусі кількох метрів.

— Назад, почваро! — прогримів голос Дем'яна, і в ньому почулося відлуння самої гори.

Вартовий різко викинув руки вперед. З його долонь зірвалася хвиля чистого золотого вогню. Вона знесла тварюку, відкинувши її назад у дерева. Ліс здригнувся від пронизливого виску. Димний вовк розпався на шматки, але за мить чорні струмені знову почали злітатися докупи, формуючи нове тіло. Навіть більше за попереднє.

— Їх не вбити звичайним вогнем, — важко дихаючи, промовив Дем'ян. Руни на його руках почали слабшати, а на лобі виступив піт. Напруга висмоктувала з нього сили. — Вони живляться страхом. І... вони хочуть Ключ.

Потвора підвелася на задні лапи, готуючись до фінального стрибка прямо на Дем'яна, який ледь тримався на ногах.

Я зрозуміла: якщо я зараз нічого не зроблю, мій перший робочий день стане останнім днем мого життя. І, що гірше, цей дивний, але такий гарячий хлопець загине через мене.

— Гей, шматок смоли! — закричала я, вискакуючи з-за колоди.

Дем'ян хотів щось крикнути, але не встиг. Тінь обернулася на мій голос. Я стисла срібний кулон у кулаці так міцно, що гострі краї врізалися в шкіру. В голові промайнула лише одна думка: «Захисти нас!»

І Ключ відгукнувся.

Кулон вибухнув сліпучим, срібно-блакитним світлом. Це не був вогонь, як у Дем'яна. Це була хвиля чистої, первісної магії, яка пахла весняною грозою та озоном. Світловий імпульс ударив у димного вовка. Потвора навіть не встигла заскиглити — під дією срібного сяйва вона просто... розчинилася в повітрі, перетворившись на звичайний нічний туман.

Світло згасло так само раптово, як і з'явилося.

У лісі запала абсолютна, дзвінка тиша. Тільки багаття знову мирно потріскувало золотими іскрами.

Мої коліна остаточно перетворилися на желе, і я почала падати назад. Але впасти мені не дали. Сильні, надійні руки Дем'яна підхопили мене біля самої землі. Він притис мене до себе, і я відчула, як шалено калатає його серце.

— Ти як, київська пташко? — тихо, з неймовірним полегшенням запитав він, заглядаючи мені в обличчя.

— Нормально... — прошепотіла я, намагаючись впіймати дихання. — Тільки, будь ласка, скажи пані Марії, що за боротьбу з вовками-вегетаріанцями мені належить подвійна порція тих ранкових пиріжків.

Дем'ян тихо засміявся, не випускаючи мене зі своїх обіймів. Але його погляд, спрямований у темряву лісу, залишався тривожним. Ми перемогли в першій сутичці, але гори щойно дізналися: Хранителька повернулася. І справжня битва лише починалася.