Розділ 5. Тріск ватри та перші карти на стіл

Нічний ліс за межами готелю виглядав зовсім інакше, ніж удень. Столітні смереки здавалися велетнями, що зімкнули свої ряди, захищаючи гори від чужинців. Ну, або захищаючи мене від здорового глузду, бо йти в темряву з хлопцем, якого я знаю трохи більше доби, було вершиною моєї життєвої логіки.

Дем'ян ішов попереду, впевнено розсуваючи гілки. У його руці був старий гасовий ліхтар, який відкидав на мох довгі, химерні тіні. Нарешті ми вийшли на невелику галявину, посеред якої з каміння було викладено старе вогнище.

Він присів навпочіпки, кинув кілька сухих гілок і чиркав сірником. Вогонь спалахнув миттєво, наче тільки й чекав на його дотик. Я сіла на повалену колоду, підтягнувши коліна до грудей і кутаючись у теплий кардиган. Повітря пахло смолою і прийдешньою грозою.

— Ну? — не витримала я, коли мовчання стало занадто густим. — Ми пройшли пів кілометра вглиб дикого лісу не для того, щоб просто мовчки дивитися на вогонь. Хто такий пан Морок? І що він мав на увазі під «моєю кров'ю»?

Дем'ян сів на інший кінець колоди. Світло багатта вихоплювало гострі лінії його обличчя, роблячи його схожим на якогось давнього духа цих місць.

— Книга, яку ти збираєшся написати про своє життя, Зоряно, мала б починатися з того, що Карпати — це не просто туристичне місце, — тихо заговорив він, дивлячись на полум'я. — Це кордон. Між світом людей і тим, що живе в тіні. Пан Морок — один із найдавніших мешканців цих гір. Він не людина. Він — Тінь, яка навчилася носити капелюх і платити сріблом.

Я нервово хмикнула.

— Клас. Тож у мене в готелі живе містичний аб'юзер без зіниць. А я тоді хто в цій історії? Екстрасенс на мінімалках?

— Ти — донька Олени та Любомира, — Дем'ян раптом повернув голову і подивився мені прямо в очі. — Двадцять два роки тому твої батьки були Хранителями Межі в Чорному Потоці. Вони тримали рівновагу, щоб тіні не виходили за межі лісу. Але сталося те, чого ніхто не чекав. Хтось зрадив їх. Твоя мати встигла вивезти тебе з гір і залишити в місті, перш ніж... вони з батьком зникли.

Моє серце пропустило удар. Інформація навалилася такою вагою, що мені стало важко дихати. Я витягнула з кишені кулон і подивилася на нього. Срібне коріння в променях багаття здавалося живим.

— Значить, цей кулон...

— Це Ключ, — підтвердив Дем'ян. — Ключ від брами, яка стримує прадавній хаос у цих горах. Твої батьки сховали його на тобі, запечатавши твою магію, щоб тебе не знайшли. Але як тільки ти повернулася на рідну землю, печатка почала тріскатися. Тіні відчули Ключ. Тому вони приходили до тебе вночі. Тому Морок з'явився в готелі.

— А ти? — я примружилася, пильно дивлячись на нього. — Ти хто? Простий гід, який занадто багато знає? Ой, не сміши мене. Твої татуювання сьогодні вдень світилися, коли ти тримав мене за руку.

Дем'ян тихо засміявся, і цей звук трохи розрядив напругу. Він підвівся, підійшов до вогню і підкинув ще одне поліно.

— Я — Вартовий. Моя родина поколіннями служить Хранителям. Мій батько не зміг врятувати твоїх... і я пообіцяв собі, що коли ти повернешся, я захищу тебе. Навіть якщо мені доведеться битися з усім лісом.

Він повернувся до мене, і в його погляді було стільки щирості й тепла, що моє скептичне київське серце на секунду збентежено йому повірило.

— Тож... — я піднялася з колоди, зупинившись за крок від нього. — План такий: я вдень працюю за мінімалку адміністратором, слухаю скарги про раф-каву, а вночі ми рятуємо світ від монстрів із кімнати тринадцять?

— Ну, пані Марія обіцяла підвищити тобі зарплатню, якщо ти не втечеш до кінця тижня, — знову ввімкнув свій фірмовий гумор Дем'ян.

Я хотіла відповісти чимось уїдливим, але раптом навколо галявини затріщали гілки. Вогонь у багатті різко притисся до землі, ставши синім. З темряви лісу почулося низьке, загрозливе ричання, яке зовсім не було схоже на вовче.

Дем'ян миттєво заступив мене собою, а татуювання на його руках спалахнули яскравим золотавим світлом.

— Здається, нас підслуховували, — прошепотів він, не зводячи очей з темряви. — Тримайся за мене, пташко.