Розділ 4. Гість із кімнати №13 та занадто довгі чайові

Мій перший робочий день на рецепції нагадував суміш комедійного серіалу та передачі «Битва екстрасенсів». Готель «Смерековий замок» приваблював дуже специфічну публіку.

До обіду я встигла заселити сімейну пару, яка скаржилася, що гори «надто голосно шумять», та хіпстера зі Львова, який тричі запитав, чи є у нашому барі раф-кава на лавандовому молоці (на що пані Марія з кухні крикнула: «У нас є парне молоко від кози Рози, пий і не гніви Бога!»).

Дем'ян більшу частину часу крутився неподалік, вдаючи, що дуже зайнятий перевіркою туристичних маршрутів у своєму планшеті. Але я постійно ловила на собі його погляд. Щоразу, коли наші очі зустрічалися, він різко відвертався, ніби його застукали за чимось забороненим.

О третій годині дня над стійкою рецепції з глухим звуком упав старий мідний дзвіночок. Сама собою відчинилася шухляда з ключами.

— Почалося, — тихо зітхнув Дем'ян, не підводячи очей від екрана.

Я випрямила спину. До стійки підійшов чоловік. З першого погляду він виглядав звичайно: дорого пальто, елегантний капелюх, шкіряна валіза. Але щось у його рухах було занадто правильним, занадто плавним. Наче він не йшов, а ковзав над підлогою. А ще від нього пахло... осіннім листям, яке щойно присипало першим снігом. Холодом.

— Доброго дня, — вимовив він. Його голос звучав так, ніби він говорив крізь порожню склянку. — Моє ім'я пан Морок. У мене заброньовано кімнату. Тринадцяту.

Я заглянула в старовинну шкіряну книгу. Справді, навпроти цифри 13 акуратним каліграфічним почерком (який явно не належав мені) було виведено: «Пан М.».

— Так, звісно, — я натягнула свою фірмову посмішку адміністратора і потягнулася за ключем. — Ваш паспорт, будь ласка, для реєстрації.

Чоловік повільно підняв голову. Його обличчя було блідим, а очі... у них не було зіниць. Просто суцільна, глибока темрява. Точнісінько така ж, як у тіні, що вночі повзала по моїй стелі.

У мене всередині все похололо. Рука з ключем затремтіла.

Дем'ян миттєво опинився поруч. Він поклав свою широку долоню поверх моєї, зупиняючи рух. Його рука була гарячою, і це раптово повернуло мені відчуття реальності.

— Пане Морок, — голос Дем'яна став жорстким, у ньому прорізалися владні нотки. — Моя помічниця новачка. Вона ще не знає, що ваші документи перевіряє особисто господар готелю. Раз на сто років.

Гість повільно перевів свій темний погляд на Дем'яна, потім знову на мене. Його губи розтягнулися в тонкій, неприродно широкій посмішці.

— Новачка... — прошелетів він. — Яка цікава кров у цієї новачки. Давно Чорний Потік не бачив таких... пташок.

Він простягнув руку у чорній рукавичці й забрав ключ із моїх пальців. На секунду його пальці торкнулися моєї шкіри — і мене прошив такий розряд струму, що кулон у кишені знову став гарячим.

Пан Морок поклав на дерев'яну стійку срібну монету. Вона була старою, з викарбуваним зображенням вовка, що виє на місяць.

— Це тобі на чайові, дитино. Купи собі трохи спокою. Він тобі знадобиться, коли тіні прийдуть просити своє назад.

Він розвернувся і попрямував до сходів. Його кроків не було чутно взагалі. Тільки поли його довгого пальта ледь чутно шелестіли по підлозі.

Як тільки він зник на другому поверсі, я зсунулася по стійці вниз, важко дихаючи.

— Так... — вичавила я з себе. — На лавандовому молоці раф у нас немає, зате є клієнти без зіниць. Дем'яне, якого біса тут коїться?!

Він підняв срібну монету зі стійки, уважно її оглянув і сховав у кишеню. Потім подивився на мене з сумішшю жалю та... захоплення.

— Я ж казав: кімната тринадцять. Ми туди не заходимо, — він зітхнув і сів на край стійки рецепції. — Він знає, хто ти, Зоряно. Точніше, він знає, чия ти донька. Нам треба поговорити. Сьогодні ввечері, після закриття. В лісі, біля старої ватри. Тут нас можуть почути... стіни.