Розділ 2. Кімната на горищі та протяги, що вміють шепотіти

Кімната, яку мені виділили, знаходилася на самому горищі. Стеля тут скошувалася під гострим кутом, у кутку стояв масивний дубовий стіл, а з вікна відкривався такий краєвид на темні схили гір, що перехоплювало подих. Або це дихалка збилася після того, як я тягнула свою валізу-інваліда трьома поверхами крутих дерев'яних сходів.

— Твоя територія, — сказав Дем'ян, закидаючи мою сумку на ліжко так легко, ніби там було пір'я, а не три пари зимових черевиків і колекція улюблених чашок. — Ванна по коридору праворуч. Сніданок о восьмій. Якщо вночі почуєш кроки на даху — не лякайся, це просто куниці.

— А якщо почую завивання? — іронічно спитала я, падаючи в крісло.

— Тоді це туристи з Києва, які дізналися, що у нас немає Wi-Fi після півночі, — незворушно відповів він, але в його очах знову промайнула та дивна, магнетична іскра. — На добраніч, Зоряно. І... зачини вікно на засувку. Ночі тут бувають неспокійними.

Він вийшов, залишивши мене наодинці з тишею.

Гірська тиша — це не відсутність звуків. Це коли ти чуєш, як рипить старе дерево, як вітер дряпає шибку, і як гупає твоє власне серце. Я розпакувала речі, дістала свій єдиний скарб — старий срібний кулон у формі переплетеного коріння, який був на мені в день, коли мене знайшли, — і поклала його на тумбочку.

Вимкнувши світло, я залізла під товсту вовняну ковдру. Втома брала своє, очі злипалися.

І тут температура в кімнаті різко впала.

Це не був звичайний протяг. Холод був важким, вогким, таким, що пробирає до самих кісток. Я розплющила очі й натягнула ковдру до носа.

Крізь маленьке мансардне вікно падало бліде світло місяця, висвітлюючи протилежну стіну. Там, серед тіней від шафи та стільця, була ще одна.

Вона не належала жодному предмету.

Тінь нагадувала високу, згорблену людську фігуру. Спочатку я подумала, що це гра уяви або світло від фар якоїсь машини. Але на висоті гірського плато машин не було. А тінь... вона повільно відокремилася від кутка і почала повзти стіною.

— Так, Зоряно, це все стрес і вкачування в автобусі, — прошепотіла я сама до себе, міцно заплющуючи очі. — Галюцинації від свіжого повітря.

Коли я відкрила їх знову, фігура була вже на стелі, прямо наді мною. Її обриси коливалися, наче дим, але я могла б заприсягтися, що вона має довгі, непропорційні пальці. І ці пальці тягнулися вниз.

Не до мене. До тумбочки. До мого срібного кулона.

Мої київські інстинкти спрацювали швидше за інстинкт самозбереження. Якщо ти виросла в гуртожитку, ти нікому не дозволяєш брати свої речі без попиту. Навіть паранормальним явищам.

Я різко сіла, схопила з ліжка подушку і з усієї сили жбурнула нею в темний згусток над собою.

— Ану киш! Пішла геть! — гаркнула я так голосно, що сама злякалася свого голосу.

Подушка пролетіла крізь тінь і з глухим стукотом вдарилася об стіну. Але тінь відсахнулася. Вона ніби видала беззвучний шиплячий звук, закрутилася веретеном і миттєво втягнулася в щілину між підлогою та дверима.

У кімнаті знову стало тепло.

Я сиділа на ліжку, важко дихаючи, притискаючи кулон до грудей. Він був гарячим. Не просто теплим від моїх рук, а гарячим, ніби його щойно витягли з окропу.

У цей момент у двері різко постукали.

Я підскочила, ледь не впустивши кулон.

— Зоряно? — пролунав з-за дверей стурбований голос Дем'яна. — У тебе все гаразд? Я чув крик.

Я накинула халат і обережно відчинила двері. Дем'ян стояв на порозі. Його волосся було ще більш розкуйовдженим, а в руці він тримав... важку металеву кочергу для каміна.

— Ти збираєшся захищати мене від мишей кочергою? — нервово хихикнула я, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах.

Він уважно подивився на мене, потім перевів погляд на мою стиснуту в кулак руку, де ховався кулон. Його брови насупилися.

— Це були не миші, правда? — тихо запитав він. Жодних жартів у голосі. Тільки напружена серйозність. — Що ти бачила?

Я відкрила рот, щоб сказати про галюцинації і стрес, але подивилася в його темні очі й зрозуміла: він знає. Він чудово знає, що саме щойно було в моїй кімнаті. І його це лякає не менше, ніж мене.