Розділ 1. Серпантин, нудота і карпатська гостинність

Якщо ви коли-небудь їздили старим автобусом карпатським серпантином, то знаєте: це не транспорт, це атракціон на виживання.

Я вчепилася в спинку переднього сидіння так, що мої кісточки побіліли. Автобус підстрибнув на черговій вибоїні, і мій шлунок зробив сальто, якому позаздрив би олімпійський чемпіон.

— Пані, ви дихайте, дихайте, — співчутливо порадила жіночка поруч, яка везла на колінах кошик із живим, вкрай незадоволеним життям гусаком. — Бо зелена вже, як смерека весною.

— Я дихаю, — прохрипіла я. — Просто намагаюся згадати, чому вирішила, що поїздка в гори — це блискуча ідея.

Мене звати Зоряна, мені двадцять два, і я офіційно безробітна сирота, яка витратила останні заощадження на квиток в один кінець. Моя мета? Знайти село Чорний Потік. Саме там, за словами старенької директорки дитбудинку, мене знайшли немовлям двадцять два роки тому.

Автобус різко загальмував, чхнув сизим димом і затих.

— Кінцева! Чорний Потік! — крикнув водій. — Далі тільки пішки, або на мітлі, як кому повезе!

Я виповзла з автобуса, тягнучи за собою важку рожеву валізу. Повітря тут було іншим. Холодним, кришталево чистим і з присмаком хвої. Гори нависали з усіх боків, ніби намагалися обійняти... або розчавити.

Згідно з інструкцією в телефоні, готель «Смерековий замок», де я дивом отримала роботу адміністраторки через інтернет, знаходився всього за пів кілометра.

«Пів кілометра вгору під кутом сорок п'ять градусів», — подумки виправила я, дивлячись на дорогу.

Коли я нарешті дісталася дерев'яної будівлі, яка виглядала як щось середнє між розкішним шале і хатинкою Баби Яги, мої ноги гули, а рожева валіза втратила одне коліщатко.

Я штовхнула важкі дубові двері. Всередині пахло кавою, корицею та чимось невловним... наче озоном після грози.

— Добрий день! — гукнула я у порожній хол. — Я нова адміністраторка!

З-за масивної дерев'яної стійки повільно піднялася чоловіча фігура. Високий, із темним розкуйовдженим волоссям і поглядом, від якого мені раптом стало спекотно. На ньому була картата сорочка, рукави якої були підкочені, відкриваючи татуювання на передпліччях у вигляді якихось рун.

— Нова адміністраторка? — його голос був глибоким і трохи насмішкуватим.

Він оглянув мене з ніг до голови, зупинивши погляд на зламаній рожевій валізі. — Сподіваюся, ти вмієш швидко бігати. Попередній хлопець протримався тут рівно два дні.

— Я сирота з Києва, яка пережила три ремонти в гуртожитку, — парирувала я, випростовуючи спину. — Мене складно налякати.

Чоловік раптом тепло, але дуже загадково усміхнувся. У кутках кімнати на мить ніби згустилися тіні, але я кліпнула, і мара зникла.

— Побачимо, київська пташко. Мене звати Дем'ян. Ласкаво просимо додому.

Слово «додому» відлунило в моїй голові. Звідки він міг знати?