Скіфи предки українців?

З середини VII ст. до н.е. в степах Північного Причорномор’я запанували скіфи. Це був могутній народ, який по собі залишив велику кількість курганів. 

За даними Геродота, межі скіфського царства простягалися від Дунаю до Дону. 

Найбільшої могутності скіфи досягли у IV ст. до н.е. за правління царя Атея. Тоді вони значно розширили свої кордони та налагодили зв’язки з найрозвиненішими країнами того часу. 

Прийнято вважати, що скіфи були іранськими кочівниками, однак ряд дослідників не погоджується з цим. Зокрема, знаменитий український письменник Іван Білик (1930 — 2012) у додатку до роману «Меч Арея», «Аксіоми недоведених традицій», зазначав, що антропологічний аналіз зображення на вазі зі скіфського кургану Куль-Оба свідчить, що люди на ній не мали слов’янської зовнішності. Натомість конопаси із золотої пекторалі, знайденої в кургані Товста Могила біля Нікополя, мають у собі характерні риси типових слов’ян. 

Згодом у своїй знаменитій трилогії «Скіфи» І. Білик змалював скіфів-орачів, скіфів-землеробів і царських скіфів як слов'янські чи давньоукраїнські племена. 

Що ж до скіфів-кочівників, то автор справедливо подав їх як іраномовний народ.

 Між іншим, І. Білик був не першим, хто описав скіфів як місцеві слов'янські чи давньоукраїнські племена. До нього це зробив український письменник Григорій Бабенко (близько 1888 — після 1932) у повісті, виданій 1927 року, «В тумані минулого». Російський переклад цього твору вийшов на наступний рік під назвою «Меч Арея». І швидше за все, саме він вплинув на творчість І. Білика.

 До речі, навіть серед академічних дослідників на даний час прийнято вважати, що згадані Геродотом скіфи-орачі та скіфи-землероби були місцевим протослов'янським населенням, яке походило від Чорноліської археологічної культури (1025–750 рр. до н. е.).

Цікаво, що межі їхніх територій аналогічні межам розселення майбутніх слов'янських племен — полян, деревлян, уличів і частково білих хорватів. 

Крім того, дослідження 2019 року показали, що гаплогрупи скіфів мають генетичну безперервність існування у Північному Причорномор’ї від бронзового до залізного віку.

Що ж до царських скіфів, яких І. Білик ототожнює зі слов'янським плем'ям сіверян, то зразок ДНК їхнього представника з елітного поховання в кургані «Караван» на Харківщині демонструє східноєвропейські маркери, як на гаплогрупному, так і на аутосомному рівні, і засвідчує, що в покійника в межах 5-6 поколінь не було предків з Азії, і за генетичним профілем він подібний до людей, похованих в ареалі Лужицької та Висоцької культури заходу України (XI-VIII ст. до н.е.) і до сучасних українців. 

Тепер перейдемо до скіфів-кочівників, яких І. Білик ототожнює з тими ж прийшлими іранцями. Поховання одного з них у басейні Сіверського Дінця засвідчує, що в померлого була штучна деформація черепа, характерна для сарматських племен іранського походження. Гаплогрупа ДНК, виявлена в нього (Q1a2a1c, Q-L330), не є місцевою і могла потрапити в наші степи як з Кавказу, де вона присутня з часів енеолітичної Майкопської культури, так і з Центральної Азії, звідки, за твердженням Геродота, прийшли скіфи. 

Тобто вбачається той факт, що на наших землях жили люди різних племен. Це й не дивно, адже степова зона завжди була місцем кочівництва багатьох народів. І очевидно, що саме ці скіфи-кочівники були тими, хто прийшов у наші степи і, можливо, у спілці з місцевим осілим населенням потіснили звідти тих, кого античні автори називали кіммерійцями. 

Тому справедливо було б у наш час для української історіографії розділяти скіфів на прийшле кочове та місцеве осіле населення Давньої України. І поки цього не станеться, ми завжди будемо в полоні імперських міфів, нав'язаних нам чужинцями.