Розділ 10 (3).

Деміан ще деякий час стояв біля дверей до кімнати Еліни, прокручуючи у голові сьогоднішню розмову та вечерю із королем та королевою, посміхнувся, загадавши їх обличчя, коли вона схопилася за його плече, і вирішив усе ж, що із Авророю таки треба щось робити.

   Деміан швидким кроком прямував до сходів зі звивистими золотими перилами та темно-сірими сходинками. У голові хлопця роїлося багато думок, але зосередитися на одній він не міг. Він хотів бути рішучим та упевненим, усе сказати Аврорі про його почуття до неї. Але не думати про те, що він може розбити дівчині серце, було просто неможливе. Деміан почував себе зрадником, підлим егоїстом, який скористався довірою та вірністю дівчини. Проте й обманювати себе він не хотів, так само, як не хотів бути із тою, почуття до якої остигли. Може, у нього просто вік такий, коли усе здається таким чудовим, а кохання - таким величним та близьким. 

   За сходами простягався довжелезний коридор, певно, один із найдовших. Деміан мимоволі згадав Еліну, її кумедну незграбність та зухвалість. Яка б самовпевнена вона не була, щось у принцесі притягувало хлопця. Він ніколи не відчував цього у інших дівчатах, а таку вроду, як у Еліни, ще варто пошукати. 

   Але Аврора… Що, як вона спробує щось зробити? Щось узагалі безглузде? Раптом зіпсує весілля і всеньке його життя? Ні, вона на таке не здатна. Потрібно пояснити їй, все ж, вона - не найдурніша служниця у палаці, до того ж - добра дівчина, має усе зрозуміти.  А якщо… Саме оце “якщо” все міняло та хвилювало Деміана найбільше.

      Проминувши ще один коридор, Деміан мимоволі подивився у вікно. На вулиці, у саду, гуляла Еліна. На ній було ніжно-молочне плаття на короткий рукав. Навіть коли вона просто стояла і милувалася статуями, була неперевершеною. Цікаво, коли це дівчина встигла вибратися з кімнати? І хто її туди пустив? І чому саме увечері вона вирішила туди піти? Та все ж, треба було віддати належне, принцеса була дуже гарною у світлі ліхтарів. Ні, таки потрібно сказати Аврорі все, за будь якої ціни. Так далі бути не може. Деміан милувався Еліною, допоки не почув нагорі якісь кроки і вирішив іти далі.    

   Від думок, які були немов внутрішнім голосом, хлопця відволікла нерівна сходинка, через яку принц перечепився і мало не впав, устигнувши вхопитися за холодну стіну з чорного мармуру. Хлопець роззирнувся навколо. Це був найнижчий поверх палацу, де жили слуги. Стіни були не так ошатно розписані золотими візерунками, барельєфів було надзвичайно мало. То тут, то там плавали тритони і русалки, із неприхованим зацікавленням дивлячись на принца. Упевнившись, що за ним ніхто не йде, хлопець пішов далі. Кімнат було надзвичайно багато, але довго блукати не довелося. Хлопець знав тут усе, починаючи від покоїв служниць, закінчуючи потаємними місцями, де можна було сховатися, та ходами, через які можна було непомітно проковзнути. Потрібна кімната мала світло-сірі двері із мілкими золотими візерунками-квіточками. Принц видихнув. “Сподіваюся, що Аврора буде згадувати ці чудові юнацькі часи з усмішкою,” - подумав Деміан. Він ні в якому разі не хотів зробити дівчині боляче, але знав, що йому таки доведеться. 

   Він постукав та зайшов досередині світлої та затишної кімнатки. Вона була маленька, але у ній вміщувалося надзвичайно багато всього: стіл, крісла, картини, кольорові малюнки, дзеркало, статуетки, шафи із книжками та багато-багато всього, що потрібно було дівчині-служниці для життя у палаці. Раніше Деміан вважав цю кімнату найгарнішою серед усіх служниць, адже тут завжди було тепло та затишно. 

   У кімнаті сиділа Аврора і її подруга-русалка, Ассоль, яку Деміан добре знав. Вона мала довге золоте волосся, що хвилями спадало на рівні плечі, синьо-зелений хвіст та великі блакитні очі. Русалки гарні, нічого не скажеш, а спів їхній - це найпрекрасніше, що лише чуло колись вухо. Не дарма існує стільки легенд про їхню вроду та неймовірний голос. 

   Побачивши принца, русалка швиденько вклонилася та випливла з кімнати, щільно зачинивши двері. І тоді, коли Деміан залишився на самоті з Авророю, він зрозумів, що саме зараз доведеться сказати усю правду. 

   Як на служницю, Аврора була справжньою красунею: чорне волосся до плечей, злегка кучеряве, очі добрі, дивляться із тією любов’ю та щирістю, ніс дещо задертий вверх, а по спині ішла тоненька смужка луски, яку добре закривала легка сіра сукня. 

- Привіт, - дещо боязко сказав Деміан. Він взагалі не знав, що їй казати, хоча іншим дівчатам чудово міг сказати про розлучення. Натомість Аврора посміхнулася йому і підбігла, обійнявши. 

- Я така рада, що ти прийшов, - сказала вона, дивлячись у вічі хлопцеві. 

- Авроро, - Деміан спробував відсторонитися, але не вийшло: дівчина міцно тримала його у своїх обіймах. Ну що ж, треба сказати усю правду… Якщо не зараз, то коли? - Авроро, я хочу з тобою поговорити. Це дуже серйозно, - голос принца звучав твердо та впевнено. 

   Аврора лише посміхнулася. 

- Ти уже підготував план втечі? - вона дивилася на хлопця так радісно і щиро, а у очах було стільки любові, що Деміан теж усміхнувся у відповідь. 

- Так, звичайно, - простягнув він дещо розгублено, не розуміючи, що з ним відбувається. 

- То коли нарешті це весілля? Я так хочу, щоб ти забрав мене звідси! - Аврора поцілувала розгубленого хлопця у щоку. 

- Вже скоро, - Деміан не розумів, що із ним відбувається, чому він усе це каже Аврорі? Губи немов самі ворушилися, а звук ішов звідкись здалини, слова були чужими й несправжніми. 

- Ми будемо разом, нарешті. Але я не розумію, як на це все відреагували твої батьки? Адже ти казав, що вони категорично проти! - Аврорині очі немов палали щастям. - Ми будемо вільні, нарешті! І разом, назавжди, - Аврора чмокнула Деміана в щоку. 

- Ні, ти не так зрозуміла... - намагався пояснити хлопець, але на в цей раз також нічого не вийшло. Аврора знову поцілувала хлопця, невинно усміхаючись. 

- Звичайно, я вдам, що нічого не знаю. Це ж мав бути сюрприз! - очі дівчини так і світилися радістю і невимовним щастям. - А ми можемо поговорити з твоїми батьками? Вони ж знають, правда?