Розділ 8 (2).

Славко сидів на підвіконні у своїй кімнаті й зажурено дивився у вікно. Біла карета поїхала уже давно, але у хлопця в серці лишилася пустка. Ось, здавалося, він знайшов справжню подругу, а, може, навіть і більше, аніж подругу, а вона просто поїхала! Хто тепер допоможе хлопцям? 

   Хоча це був поцілунок під дією зілля. Фіра могла не сприйняти його серйозно. Але Славко бачив, як вона інколи на нього дивилася. Лагідно, тепло, ніжно… Може, це й не любов. Але запитатися Славко вже не міг. 

   Після весілля Еліни вони підуть у печеру і невідомо, чи зможуть знайти вхід у людський світ. А навіть якщо знайдуть, що тоді? 

   Двері до кімнати різко відчинилися і зайшов Петро. 

- Знов сумуєш, мислитель, - хихикнув він, підходячи до друга. Проте Славко лише байдуже подивився в сторону Петра. - Ходімо із нами, Селі пропонує прогулятися внутрішнім двориком, - мовив він. 

- Ідіть самі, - відрізав Славко. 

- Сумуєш за Фірою? - співчутливо сказав Петро і всівся на підвіконня поруч із другом, ледь не зачепивши горщик із довгим коралом. - Вона обов’язково щось придумає. До того ж, Еліна заміж не дуже й хоче. 

- Залиш мене. - Славко навіть не глянув у бік Петра. 

- Як хочеш. Якщо що, шукай нас у внутрішньому дворику, - сказав Петро і підвівся. - Але ти  сумуй так. Вона повернеться. 

   Грюкнули двері, Петро вийшов з кімнати. Ну треба ж, Славкові, схоже, подобається Фіра. Шкода його. Таємна радниця не така, як Інна чи Галя. Зовсім інакша. 

   Біля виходу з палацу на Петра чекала Селі. Сьогодні вона була у ніжно-жовтій сукні і з заплетеним у дві кіски волоссям. Дівчина посміхнулася й привіталася. Вона здалася Петрові просто чарівною. Блакитні очі сяяли радістю і якоюсь загадковістю, вуста, як завжди, у широкій усмішці, сукня танцювала від подихів хвиль, ніжних та деколи різких, схожих на вітер, як у земному світі. 

- Привіт, - Селі подивилася прямо в очі Петрові. - А де Славко? 

- Він не схотів піти з нами, - Петро знову згадав про друга. Певно, йому дійсно важко без Фіри. Нехай побуде на самоті, може, йому стане легше. 

- Шкода, - погляд Селі на мить затримався на обличчі Петра. - Хоча, думаю, ми разом чудово проведемо час. 

- Еге, - докинув Петро. 

   Спочатку вони мовчки пройшлися внутрішнім двориком палацу. Петро пам’ятав, як вони тут гуляли, ще коли хотіли втекти з Білого Королівства, та й з усього підводного світу узагалі. А зараз Славко би точно не схотів утікати. Може, зілля кохання й справді лишило по собі побічну дію? Хто зна. Щось не везе Славкові із коханням. Втратив Фіру, може, навіть надовго. Шкода його. Хоча Петро й ніколи не відчував до когось закоханості, йому задавалося, що він розуміє горе друга. Чи ні. Затягнув Славка підводний світ. Та й цікаво, чи можна з нього якось вибратися? Певно, королівства знаходяться надто глибоко, аби плисти на поверхню. Тоді як вони зі Славком сюди потрапили? Чи, може, ця печера має якісь магічні сили? Вони зі Славком ніколи про це не думали. А варто було б. 

   Поринувши у свої роздуми, Петро й не помітив, як уважно на нього дивиться Селі. Неначе вивчає. Їх  освітлювали лише ліхарі. Сонячні промені у цю частину підводного світу навіть не потрапляли. 

- Про що ти думаєш? - очі Селі зустрілися з Петровими. 

- Та так… - відвів погляд хлопець. - Селі, ви усі нам так мало розказуєте про ваш підводний світ. Особисто мені хотілося б дізнатися більше. От, наприклад, чому ви не можете самі потрапили у земний світ?

- Це довга історія, - мовила Селі. Здавалося, кожен раз, коли вони говорили про підводні королівства, на її очі ніби находив туман. - Після того, як наші світи розсварилися, земні та підводні маги наклали закляття. Тепер будь-хто з обох світів, якщо дістанеться іншого, не побачить нічого, окрім розрухи. Звичайно, ми намагалися зняти закляття усіма можливими способами. Але це неможливо. Прадавні маги знали те, чого не знають сьогодні. 

- У вас навіть є маги?

- Без них ми б багато чого не мали. Навіть дихаємо ми завдяки тому, що маги створили суміш води й кисню, але це було ще у давнину. Зараз маги лише підтримують сталий склад цієї суміші. Вони уже не володіють тим, що знали маги кілька століть тому. 

- Скільки ж століть тому ви розсварилися з людським світом? Ви ж кажете, що тоді люди оволоділи технікою. 

- Ніхто не знає. Ми віримо стародавнім літописам, які кажуть, що це було кілька тисячоліть тому. 

- Напевно, час тут іде зовсім по-інакшому, ніж у земному світі. Бо ж саме людство існує кілька тисячоліть, а оволоділо технікою воно лише пару сотень років тому. А Чорне і Біле королівства існували завжди?

- Думаю, ви зі Славком гуляли галереями Білого Палацу і бачили статую колишньої королеви Міральдери. Вона - матір Білого і Чорного королів. Міральдера правила зі своїм чоловіком, королем Герольдом. Тоді підводне королівство було єдиним. Потім у королеви народилися сини. Вони з дитинства сварилися і не могли знайти спільну мову, а матір намагалася їх помирити. Згодом вона померла, ніхто не знає від чого. Чоловік, король Герольд, поставив для неї статую, адже кохав її більше за життя. Дехто навіть говорить, що король настільки любив свою дружину, що добрі духи перенесли його душу до неї. А коли сини виросли, дитячі ігри переросли у справжню ворожнечу. Брати поділили землі після смерті батька, який не зміг довго прожити без коханої дружини, і, звичайно, не змогли цього зробити без війни. Вони зібрали прихильників із колишніх слуг Міральдери та Герольда і створили два королівства. Ворожнеча продовжилася, і триває, як бачиш, до сьогодні. 

- Шкода, адже через це страждають інші. І ваші батьки померли під час війни. 

- Так. Війна - це дуже страшно. Боротьба за владу робить людей тиранами і злодіями. Але давай більше не будемо говорити про сумне. Мені сльози на очі навертаються від цих думок і спогадів, адже мої батьки - це найдорожче, що я мала,  - очі Селі й справді стали трохи червоні. Петро подумав, що у воді, певно, сліз не видно.