Розділ 6 (2).

Весь час, доки хлопців та Селі не було в палаці, Фіра вибирала страви до завтрашнього столу. Вона не могла зосередитися, адже думки були лише про сварку із подругою. Можливо, Селі має рацію і вона й справді дуже покірна й смиренна. Але ж такі правила життя, такі засоби для виживання! Селі неодноразово сварили за порушення правил королівства, а от її, Фіру, ще жодного разу. 

   Фіра схилилася над меню. Молюски із водоростями, мідії в олії, тушкований планктон, а з десертів - тирамісу із коралами, бісквітний торт і желе із медуз. На закуску були ракушки з перлинами і крем із смаком чорниці. 

   Двері ледь привідкрилися і з них визирнув Сед. 

- Ельфіро, Білий Король та Королева хочуть терміново побачити 

хлопців. Де вони? Їх немає у палаці, до того ж Селіни теж немає в палаці. 

- Е-е-е-е… - простягнула Фіра, намагаючись швидко щось придумати. - Може, вони у саду? - Вона намагалася надати обличчю якомога байдужіший вигляд. - Седе, не переймайся ними. Із Селіною вони точно в безпеці. 

   Сед кивнув і його величезні окуляри ледь не впали додолу. Він тихо вийшов із кімнати, залишивши Фіру на самоті із її думками. Ну де ж Селі? Чому вони досі не повернулися? А якщо з ними щось сталося? Фіра довго зітхнула. Ну от навіщо вона відпустила їх одних у місто, де купа шпигунів Чорного Короля і Королеви! Якщо їх викрадуть, Фіра буде у всьому винна! Ні, що ж вона накоїла! 

   Знов постукав Сед. Фіра налякано поглянула на двері. 

- Ельфіро, їх немає у саду. Ти упевнена, що вони на території палацу? Ти ж чудово знаєш, що станеться з усіма нами, якщо їх не знайдуть.

- Седе, я впевнена, вони десь тут. Вони  не можуть піти нікуди! Ти ж це чудово знаєш. 

- Мені доведеться сказати королю і королеві, Фіро. Це вже не жарти. - Сед був не менш розгубленим, аніж сама Фіра. 

- Ні, Седе! Ти не можеш так вчинити! Король одразу накаже відтяти мені голову! Й не лише мені, Седе! 

- Так, Фіро, я розумію. Але іншого виходу ми не маємо. Краще сказати про це самим, аніж король і королева дізнаються від когось іншого. Ти ж знаєш, навіть у стін є вуха. Тому новина дуже скоро дійде до них. Пішли, Фіро. Це наш обов’язок - служити Білому Королю. 

   Фіра ще ніколи так не боялася йти коридорами Білого Палацу. Вона думала лише про те, що можуть сказати король і королева, як вони будуть кричати на неї, адже вона була відповідальна за їхнє життя!

   По спині Фіри пробігся холодок. Це кінець, кінець довіри короля і королеви до неї, кінець узагалі усьому! Вона сама все зіпсувала! Як довго вони із Селі йшли до посади таємних радниць, скільки намагалися втертися в довіру Білій Королеві! А тепер, лише через одну-єдину провину вона втратить усе, що мала! Ну навіщо вона відпустила їх у місто?! Та й чому вони так хотіли туди піти? 

   Крок за кроком вони із Седом долали останній коридор, який мав вивести їх до тронної зали. Фіра відчула, що він також хвилюється. От тепер і йому дістанеться, а все через неї! Вона винна, що скоїла таку помилку й не подумала над наслідками! 

   Інколи ми жалкуємо про скоєне лише тоді, коли повністю розуміємо наслідки. Лише тоді усвідомлюємо, що помилки можна було запобігти, але вже занадто пізно - діло зроблене, а минуле, на жаль, повернути неможливо. Деякі речі ми розуміємо лише тоді, коли втрачаємо їх. Фіра усвідомила увесь обов’язок, покладений на неї лише тоді, коли втратила його. Та було вже занадто пізно. Виправити вона нічого не могла. 

   А може, хлопці спокійнісінько собі гуляють парком і милують статуями й квітами, тим часом як вона, Фіра, мусить хвилюватися й жалкувати про те, що вчасно не відмовила їх від подорожі за територію БІлого Палацу? Але ж ні, Сед сказав, що увесь палац та сад обшукали, але нікого не знайшли. Фірі довелося лише змиритися зі своєю долею, якою б важкою вона не була.

   Ось уже білі двері до тронної зали, із золотими завитками. Крижаний подих обпік її і змусив здригнутися. Фіра дивилася на двері, не наважуючись постукати у них. Саме за цими дверима вирішиться її доля, її майбутнє, її життя! Звичайно, Фірі було 

страшно. Але вона все ж наважилась і підняла руку, щоб постукати, аж раптом почула за спиною знайомий дошкульний  голос Селі:

- Добридень, пані Правильність! Куди це ви зібралися? 

   Фіра обернулася і з її плеч ніби впав важкий тягар. Коло стіни стояли Селі із величезною стопкою паперів у руках, Петро й Славко. Ох, як же вона була рада їх бачити! Напевно, як ніколи раніше! Фіра ледве стрималась, аби не обійняти їх усіх якомога міцніше. Ось вони, тут, живі-здорові!   

   Сед також полегшено зітхнув. Схоже, він також хвилювався за своє життя, та й за Фірине, певно, теж. Дівчина чула його важке дихання, доки він ішов з нею коридором. 

   Дівчина не змогла приховати радість й щиро посміхнулася. Але зосереджене обличчя Селі змусило її посмішку згаснути. У Фіриній пам’яті постали події пообіддя, коли вони із Селі посварилися.

    Хлопці і Селі повернулися до палацу раніше, аніж їх виявили слуги Білого Короля. Вони непомітно пройшли коридорам, ховаючись від риб за поворотами. Одного разу, намагаючись непомітно прошмигнути за стіну, Славко ледь не зачепив мармурову вазу із густим букетом коралів. Риба, що проходила недалеко, зачувши звук, пішла на нього, але хлопець уже був далеко й риба його не побачила. Більше жодних пригод не трапилося і друзі безпечно дійшли до кімнати Петра і Славка.

Вони зачинилися на ключ й почали шукати місце, де б краще 

заховати пакунки із солодощами. Усе таки вони вирішили покласти їх під ліжко. Колись у дитинстві Петро ховав під ліжком шоколадки, які дарували йому на Новий рік, від молодшого брата. І тоді друзі нарешті пішли шукати Фіру. Селі дуже жалкувала, що нагрубила їй, та ще й не послухалася подругу, тому хотіла чимшвидше вибачитися перед нею. І тоді одна зі слуг-риб, що пропливала коло їхньої кімнати, сказала, що хлопців кличе Білий Король.