Розділ 6 (1). Коралова фабрика

Петра й Славка не випускали із кімнати вже другий день. Першого дня вони почули за дверима новину, яка їх просто ошелешила. Виявляється, що в Фіри скоро День народження.Петро зрозумів, що його друг буде думати тільки про подарунок, а не про те, як повернутися додому. Сьогодні вже другий день, як Славко нічого не їв, а тільки ходив з кутка в куток.

- Ти можеш сісти? - крикнув Петро.

- Чого кричиш? Ти би краще подумав, що своїй подаруєш, коли в неї буде свято,-обурливо сказав Славко.

  До кімнати постукали. Все затихло, знизу дверей друзі побачили білий конверт. Славко підбіг і взяв холодний на дотик конверт. Вони із Петром перезирнулися. 

- Що це? - лише вимовив Петро. 

- Я не знаю, - знизав плечима Славко. Він довго дивився на конверт. 

- Відкривай уже! - нетерпляче мовив Петро. 

   Славко одним різким рухом розірвав конверт і з нього випав складений листок паперу. Хлопець нахилився і підняв його. Розгорнув. Петро і Славко вп’ялися очима у текст листа. Прочитавши його, обидва спочатку стояли мовчки. Петро лише лукаво посміхнувся до Славка. 

   В конверті було запрошення на День народження Фіри. Літери охайно були виведені на цупкому папері, швидше схожому на шкіру. 

   “Любі хлопці! - йшлося у листі. - Ви стали для нас із Селі справжніми друзями за ці кілька тижнів. Тому я хотіла б запросити вас на мій День народження. Король із Королевою обіцяли влаштувати бенкет, а святкувати будемо у саду. Ваша Фіра.”

 - Ну, друже, в тебе з’явилася нагода подарувати їй подарунок,-з усмішкою на обличчі сказав Петро.

- Ага, не забувай, що в кожного є День народження. І Селі не виняток,- так само відповів Славко.

   В двері знову постукали. Це були Фіра та Селі. Вони, як завжди чудово виглядали у своїх мереживних білих сукнях. 

- Ти подивися, то два дні не заходять, а на третій якийсь прохідний двір.- в голосі Петра відчувалася нервова нотка.

- Збирайтеся,-на ходу сказала Селі,- підемо, трохи розвіємося в саду.

- До того ж там будуть висаджувати нові рослини,- додала Фіра. - Після цього можемо піти складати меню на свято, яке відбудеться завтра.

   “Як завтра? Я ж не встигну придумати, що подарувати їй?”- промайнуло в голові у Славка. Він намагався якомога ретельніше приховати стривожений вираз обличчя.

- Добре, ви почекайте нас за дверима, ми зараз прийдемо,-Петро випровадив дівчат і швидким рухом закрив за ними двері.

- Славку, ти тільки не переживай, ми щось придумаємо,- намагався заспокоїти друга Петро, але все було марно.

- Що ми можемо придумати? Потрібно йти до Білої королеви,щоб вона відпустила нас у місто.,- схвильовано відповів Славко.

- Ти що, з глузду з’їхав? Ні, самі впораємося, і взагалі, де ти бачив, щоб хлопець просив допомоги? В крайньому випадку є сад, нарвемо пишний букет квітів,-закінчив Петро.

   Після розмови із другом Славко перестав нити і хвилюватися. Все ж таки Петро мав рацію. Як не як, а хлопці вони кмітливі, і точно щось придумають. Ще ніколи не було такого, щоб вони не знайшли вихід із складної ситуації.

   Дівчата, які стояли на коридорі, все дослівно не чули, лише вигуки. Їх це дуже здивувало, але зайти до кімнати вони не наважувалися. Усе-таки це були дорослі хлопці, які самі могли дати собі ради. Тому Фіра і Селі тихо стояли в коридорі, міркуючи, які страви їм замовити.

- Добридень, дівчата,- привітався хтось сумним голосом, позаду дівчат. Вони аж підскочили від несподіванки і обернулися.

- Не лякайтеся мене,- повторив той самий голом.

   Це була жива картина із зображенням маски, яка плакала. Але замість сліз із її очей-щілин лилися не краплі, а цукерки у кольорових обгортках. Маска була прихилена до поліна, яке стояло біля неї. Навколо росла ріденька травичка, а ззаду була лише біла стіна. Цукерки розсипалися травичкою, а обгортки найрізноманітніших кольорів блищали на сонці, промені якого падали невідь-звідки. 

- А що ти тут робиш? Чому ти не в картинній галереї? - суворо запитала Фіра.

- Я сама не знаю, як тут опинилася. Ще вчора я, як і завжди, задрімала. А сьогодні просинаюся - і я вже тут, у цьому сумному коридорі, перед якимись дверима,- відповіла маска, ще більше заливаючись слізьми-цукерками.

- А чому ти плачеш?-запитала здивована Селі.

- Я хочу додому. А тут коридор і нікого немає. Тут сумно і нудно,-пояснила маска.

- Ми якнайшвидше постараємося повернути тебе додому,-слова Фіри заспокоїли маску, принаймні вона перестала так гірко плакати. 

- Дякую вам,- сказала задоволена маска і закрила свої очі-щілини. За мить дівчата почули тихе сопіння - маска дрімала. 

- З ким ви там розмовляєте? - почули дівчата голос за спиною. Фіра й    Селі обернулися. Біля них стояли Славко та Петро.

- Ні з ким, - швидко відповіла Селі, заклавши руки за спину. - Це лише жива картина, яка не знати як тут опинилася. Тож не кричіть, бо маска щойно заснула.

   Хлопці здивовано перезирнулися, не прозуміючи, про що торочить дівчина. Й лише тоді вони побачили за спинами Фіри та Селі картину, на якій спала маска, прихилена до поліна. Вона тихо сопіла, а навколо на траві лежали розкидані цукерки. 

- Ця маска плаче не сльозами, а цукерками, - пояснила Селі так, ніби це були найбуденніші речі. - Вона хоче додому і треба сказати, щоб її віднесли у картинну галерею. А зараз давайте підемо відпочинемо у саду. 

   Хлопці кивнули. Їм і справді хотілося хоч кудись вийти зі своєї кімнати. Два дні вони нудьгували, дослухаючись до шепотінь та розмов у коридорі. 

   Компанія швидко пройшла коридор і повернула за ріг. На зустріч їм пливла риба у жовтому комзолі та величезними окулярами. Хлопці ледь стримали посмішку - так кумедно вон виглядала.