Розділ 4 (1). Пророцтво

Тим часом Петро і Славко міркували, що ж їм робити далі. Чи показувати Білому Королю і Королеві печеру і чи вийде перейти у людський світ? Яким правителем буде Білий Король? Що буде з їхнім світом, з їхнім містечком та їхніми друзями? 

   Обидва мовчали, знаючи, що друг думає про те саме, що й він. Їм було сумно, адже, можливо, вони самі роблять шкоду своєму світові. Але ж хто б міг подумати, що проста прогулянка берегом моря може перетворитися на небезпечну пригоду?

   Думати було про що. Ані Білий Король, ані Королева не вселяли довіру. Занадто заплутано тут усе й не зрозуміло, хто друг, а хто – ворог. Хлопці мали лише добрі наміри, але їм важко було зрозуміти своїх нових друзів. 

   Що ж їм робити далі? Як бути? Кому вірити? – питання крутилися у голові кожного з них. 

   Цей день був дуже насичений, тож хлопці втомлено посідали на ліжках. Йти на обід не хотілося, думки були зайняті дечим набагато важливішим. У кімнаті було тихо, лише вогонь тріскотів за склом старовинного каміна. Першим цю тишу порушив Петро: 

– Що ти про це думаєш? – спитався він, навіть не повертаючи голову до Славка. 

– Ми маємо показати їм печеру. Навряд чи вона перенесе їх до нашого світу. Заковинка має бути в дечому іншому. Якби все було так просто, хтось із підводних жителів уже давно тинявся би на суші. Я не повірю, що ніхто й ніколи не знав про цю печеру. 

– Ти маєш рацію, - кивнув Славко. – Але раптом у них вийде? Я дуже хвилююся, вони ж можуть будь-що зробити з нашим світом! 

– Еге ж, - погодився Петро. – Ти бачив, куди виводить інший бік печери? 

– Здається, він був завалений камінням, - задумливо відповів Славко. Він почав пригадувати, як вони потрапили у підводне царство. – Але у нас нема іншого виходу, ми мусимо показати це місце, інакше… 

– Що інакше? – обурливо перервав друга Петро. – Що вони нам зроблять, доки думають, що ми знаємо, як потрапили сюди? 

– Та все одно, - не вгавав Славко. – Від них можна очікувати що завгодно! Їм байдуже на якісь там два життя, вони убивають тисячі таких, як ми! Тож краще послухаймось їх і покірно зробимо свою справу. 

– А якщо вони ще більше обуряться, якщо не зможуть перейти у людський світ? – відказав Петро. – Тоді нам гаплик! Вони вважатимуть, що ми навмисне не хочемо їм допомогти. І тоді що? 

– Давай все ж подивимось, що буде, а потім робитимемо висновки. Якщо вони нас вб’ють, така вже наша доля. Зрештою, проблеми варто вирішувати по мірі їх надходження. – відповів Славко. 

– Не розумію, як ти можеш бути таким спокійним, - не вгавав Петро. Але сперечатися надалі йому не хотілося. – Може все ж підемо на вечерю? Раптом подумають, що ми втекли, - тихенько розсміявся він. 

– Занадто багато ми думаємо про те, що ж подумають інші. На тебе це не схоже. – мовив Славко. – Але я й справді зголоднів, тому не відмовився б від тарілки з молюсками. 

– Я також, - примирливо кивнув Петро. 

   Хлопці пішли лабіринтами коридорів та галерей. Вони ніколи не могли знайти їдальню з першого разу, адже виявилося, що стіни тут переміщувалися у залежності від бажання того, хто йде повз них. А оскільки палацом постійно переміщувалися риби, у коридорах можна було легко заблукати. Про це якось проговорилась Фіра. 

– Я довго блукала, доки дійшла до ваших покоїв, - жалілася вона. – Стіни постійно завдають незручностей, адже переміщуються за бажаннями тих, хто ними йде. Тому ніколи не знаєш, за чиїм бажанням рухаються стіни. Одного разу вони вивели мене у комору, де перуть одяг. А іншого ледь не зайшла до покоїв самого короля. – хихикнула Фіра. 

   Тим часом хлопці й справді зайшли у зовсім інший коридор, який вів до дверей із золотою оббивкою. З-за неї хлопці почули знайомі голоси, і, перезирнулись, приклали вухо до холодного мармуру. – Навіть не кажи більше, що ти до нього щось відчуваєш! – почувся голос розлюченої Селі. – Фіро, ти ж чудово знаєш закони нашого палацу – дипломатія, дипломатія, і нічого окрім неї! Ти ж знаєш, Біла Королева планує зав’язати найміцніші відносини із Чорним Королівством – родинні зв’язки! Ти думаєш, їй так хочеться видавати свою дочку чи сина за дітей Чорної Королеви? Звичайно що ні. А ми маємо налагодити мир у нашому світі, інакше як? Наші батьки завжди прагнули миру та спокою, ти ж знаєш! – голос Селі на мить обірвався. – Ніколи мені більше цього не кажи. – й дівчина розплакалась. 

   Хлопці здивовано перезирнулись. Ото маєш! Ще одна болюча тема для роздумів. 

   Вони попрямували коридором, щосили бажаючи нарешті дістатися їдальні. І ось показалися знайомі барельєфи та галереї із картинами звитяжних боїв. 

   Їдальня була майже порожня – лише в кутку виділи дві риби й про щось захоплено перешіптувалися. Хлопці спізнилися на обід. Але як тільки вони сіли за стіл, до них вилетіли дві тарілки із молюсками. Хлопці вже знали, що за деякий час до сніданку, обіду чи вечері треба забажати те, що хочеш поїсти – й отримаєш саме цю страву. 

   Смачно поївши, хлопці попрямували назад. До своєї кімнати вони дійшли без пригод й одразу звалилися у сон – так їм хотілося спати. 

   Прокинулись обидва аж під вечір. Одразу ж вони почули за дверима чиїсь голоси. Хлопці сіли на ліжках, вслухаючись. Нарешті двері прочинилися й вони побачили Фіру та Селі, а за ними – дівчину й хлопця. Дівчина була цілком схожа на людину, лише по спині у неї були довжелезні плавці, що спліталися із волоссям. З вигляду років їй було сімнадцять-вісімнадцять.  Хлопець також мав людську подобу, лише його спиною ішов довгий гребінь із луски. 

   Дівчина була білява, набагато старша за Петра і Славка. Її очі були темно-зелені, обличчя біле, губи – яскраво-червоного кольору. Вона була вбрана у довгу пишну білу сукню, яка шурхотіла при кожному її кроці.