Розділ 3 (2).

Хлопці спали неспокійно. Вони крутилися, їм снилися кошмари, але прокинутися щораз не вдавалося. Саме так закінчувалась дія чарівного напою «Зіллєкоху».

 Ранок видався доволі темним, сонячних променів майже не було видно. Хлопці вмилися, силкуючись збадьоритися і пригадати подай щось зі снів минулої ночі. Снилися обом одне й те саме: божевільно довгі коридори, щупальці, які обвивають руки й ноги, несамовитий крик, ніби вирваний з самої душі...

   Двері до їдальні були зачинені, натомість риба у довгому жакеті сказала, що сьогодні відбудеться генеральне прибирання усіх зал у кімнат, тож хлопцям порадили поснідати на балконі. 

   Вперше за все перебування у Білому палаці, хлопці вийшли на зачинений досі балкон. Він був просторим, підлога – така ж слизька, мармурова, поручні – залізні, прикрашені об’ємними завитками й скісними лініями. 

   Тут стояв столик на вигнутих дерев’яних ніжках, з вирізьбленими квадратиками на боках. На столі була розкладена скатертина з ажурними краями, на якій уже чекали гарячі страви. Посередині столу красувалася ваза із червоними коралами. 

   Вид з балкону був просто незабутній! Видно було не лише внутрішній дворик і алею, якої хлопці досі не помічали, а й усі володіння Білого Короля: гори із скелястими виступами та пологими вершинами, трав’яні ліси, луки, звичайно, з водоростей, будинки різноманітних форм із найнезвичайнішими дахами. 

   На балконі віяла досить прохолодна течія, тож хлопці, щоб зігрітися, вирішили поїсти. Принесли велику тацю, повністю заставлену тарілками з наїдками. Тут були і смажені креветки зі скоринкою, й молюски, і салати з водоростей. Славко і Петро заходились їсти, щоразу поглядаючи на незвичайні, чаруючі морські краєвиди, що відкривалися звідси. 

   Після сніданку за ними зайшли дівчата. 

   Здається, ані Петро, ані Славко, вже не відчували дивної тяги до них, що також видалося дивним і незвичним. Петрові навіть здалося, що він відчуває певну огиду до цих зеленошкірих створінь. 

– Як спалося? – єхидно запитала Селі, накручуючи на палець свій білосніжний локон. 

– Непогано. – рівно відповів за обох Славко. Йому не сподобалась насмішкувата усмішка Селі й погано приховане розчарування Фіри. 

– Може, підемо покатаємося на дельфінах? – раптом запропонувала Селі. Фіра увесь цей час лише сумно мовчала. 

– Гаразд, - погодився за обох Петро. Дівчата мовчки кивнули.

   Вони пішли у задній двір палацу, про який хлопці навіть гадки не мали. Це була велика галявина, повністю очищена від водоростей та рифів. Посеред галявини стояла статуя якогось бога, зовні схожого на Посейдона, бога морів та океанів. Здається, він ось-ось зійде з постаменту та змахне своїм величним посохом. 

   На галявині плавала зграйка дельфінів, що красувалися білими животами й видовженими плавцями. Один з них розкрив зубасту пащеку й видав звук, схожий на скрегіт. 

– Це – афаліни. Щороку вони мігрують, заходячи у бухти то Білого, то Чорного палаців. Ми використовуємо їх як транспортний засіб, плаваємо на них на далекі відстані, наприклад, передати вісті у інший палац чи скликати нараду. – пояснила Селі. – Пропонуємо вам покататися. – Вона засвистіла, й до дівчинки підплив сірий дельфін, на спині якого зяяв глибокий шрам. – Свен порізався у битві за Коралову бухту. Це було на війні, коли Білий та Чорний Королі воювали… - голос Селі притих. – На ньому билися мої батьки, на жаль, вони загинули… - дівчина глибоко зітнула. 

– Війни між двома королівствами тривають уже понад століття, - продовжила Фіра. – Білий та Чорний Королі не можуть поділити свої царства, щоразу влаштовуючи війни. Для них важливий кожен камінчик, кожна піщинка, якої на території чижинця більше. Саме через це розгоряються скандали й битви. Прикро, що через це страждають прості жителі… - у голосі дівчини відчулася гіркота. 

– Кожному з королів хочеться мати більше, ніж суперник, але й поступатися нікому у володіннях жоден не збирається. – продовжила розповідь Селі. – Тож війни тривають майже постійно… До недавнього часу. – вона на мить замовкла, ніби хотіла щось приховати. Але, подумавши, продовжила: 

– Саме через вас жоден король не може почати війну. Ви – така собі гарантія безпеки та миру між обома державами. Доки ви знаходитесь у одного короля, інший нізащо не наважиться напасти, побоюючись втратити такий важливий дипломатичний козир. 

– Тому ми намагалися вас захистити, - вела далі Фіра. – Вберегти від тирана – Чорного Короля, який міг би завдати вам шкоди. 

– Але й тут нема певності, що ми будемо в безпеці. – обірвав розповідь Славко. – І чому ми – такі важливі тут? Адже ми – просто хлопці, яких занесло сюди хвилями моря. 

– Й до пуття нам ніхто не пояснив, де ми. – додав Петро. – Лишень вирішують все за нашою спиною, як бажають, а нас залишають у тіні. Розкажіть нам нарешті все! – Хлопцеві хотілося дізнатися більше від дівчат, що так несподівано розговорились. Адже й справді, ні Славко, ні Петро, не розуміли, що відбувається і чому вони тут – ніби коштовні камені. 

– До того ж, - кивнув, погоджуючись з другом, Славко, - ви обіцяли, що Біла Королева нам все розкаже. А цього так і не сталося. 

   Фіра прогладила сіру спину Свена, почухала животик. 

– Сідайте на дельфінів, проїдемось, а заодно й повідаємо вам усю історію. – сказала вона. 

   Хлопці обрали собі двох сірих дельфінів та ухопилися за їхні верхні плавці. Із шаленою швидкістю вони попливли за дельфінами Фіри та Селі. 

– Ви – це надія, що війни нарешті припиняться й Морським світом правитиме один-єдиний король. Це дуже важливо для нас, простих жителів, адже у війнах помирає чимало риб та істот. От-як наші батьки… – почала розповідь Фіра.

– У старих літописах сказано, що незадовго до доби братовбивства та жаги до влади у Морський світ долею-недолею занесе двох прибульців із виміру, де живуть дивні істоти – люди, що можуть робити на своїх машинах нечувані речі. Їх світ скоро вимре від руйнувань цих машин. Й тоді, коли один з королів Морського світу зайде на сушу, страждання людей припиняться й ними правитиме єдиний король. – прорекла голосом мудреця Селі.