Розділ 1 (2)

Коли хлопець прокинулися, він побачив поряд Петра. Було дуже дивно, що вони лежали в печері на суші. З одного боку вхід був забитий камінням, а з іншого яскраво світило денне світло. Одяг їх був сухий, не залишилося жодного сліду від бурі. Печера була простора, вимита, певно, у величезній скелі, із кам’яними стінами й високою стелею. На кам’яній підлозі лежали розкидані камінці.

   Славко підвівся й підійшов до Петра, що лежав на кам’яній підлозі. Він схилився над другом і потряс його за плече. Хлопець врешті-решт відкрив очі й здивовано роззирнувся. 

- Де ми? - запитав Петро. 

- Не знаю. - відповів Славко. 

- Не пам’ятаю жодної печери біля берега. - докинув Петро, піднімаючись на ліктях.

- Я також. - погодився друг. - Може, це якась підводні печера? Але чому тоді ми можемо вільно дихати тут, ніби повітрям, й одяг сухий, хоча я точно пам’ятаю, що він був мокрий-мокрісінький, коли я намагався плисти проти хвиль.

- Дивно все це. - задумливо промовив Петро. Він узагалі не розумів, що відбувається, так само, як і його друг. 

- І куди будемо іти? 

- Є варіанти? - спитався і відповів Славко. 

   Хлопці пішли на світло. Тут розташовувалася дивовижна країна, небачений підводний світ. Мешканцями цієї країни були не люди, а морські жителі.

  Петро і Славко вражено охнули. Вони ще не бачили нічого подібного: колони із чудернацьким візерунком, рівно викладені дороги, корали, оздоблені у вигляді лавочок. А повсюди сновигали риби. Кожна була зайнята своїми думками: хтось розмовляв, хтось мовчки дивився в одну точку. У кожної риби було зосереджене обличчя й жодна не звертала уваги на хлопців. Вони виглядали цілком як звичайні люди: мали вбрання, деяким задні плавці служили за волосся, довге й густе, вони рухались граційно, але торопливо. Риби-жінки мали на обличчях яскравий макіяж, а  чоловіки – краватки чи окуляри. 

   Уздовж дороги стояли будинки: великі й малі, із різноманітних матеріалів: кам’яні, цегляні, оббиті сріблом чи золотом, але найвишуканіше виглядали палаци з коралових рифів. Мали вони й найрізноманітніші форми: круглі, трикутні, квадратні. Серед зграйок риб хлопці угледіли й дивовижних зелених створінь, схожих на людських дітей. Вони мали справжні руки й ноги, обличчя, волосся, лише їхнє тіло було повністю вкрите лускою. Дівчата виглядали особливо гарно: у них було довге біле волосся й великі, глибокі очі. У людському світі не завжди зустрінеш таких красунь.      

   Серед усього цього кмітливо плавали морські коники, що розвивалися своїми пластичними тілами, прозорі невагомі медузи, що ліниво плавали біля піщаної стяжки, краби, які дрімали під камінням.

   На стежині були розкидані коштовні камінці, що вигравали на сонці, перлинки та підводні квіти, які красувалися на променях сонця.

   Власне, самого сонця видно не було, лише його проміння проходить крізь водну гладінь й висвічувало все навколо своїм теплим, приємним сяйвом. 

   Найдивніше у цьому всьому було те, що риби плавали у воді, а хлопці тут чудово почуваються й могли дихати, що суперечило будь-яким законам фізики. 

– Славку, ти справді бачиш те, що і я? – вражено прошепотів Петро. 

– Це неймовірно! – прошепотів у відповідь Славко. 

– Ми і справді потрапили у якийсь чудернацький світ. Хоча не знаємо як, і де ми, власне, знаходимось. 

– Бачив би це наш зоолог, Василь Іванович. Він би був вражений! – докинув Петро. – Нам би він точно не повірив. 

– В цьому й справа, - кивнув Славко. – Це було б чудове наукове відкриття, ми б стали знаменитими! Тому нам треба освоїтися й збирати докази про існування цього світу. А ще – міркувати, як потрапити додому. Пішли, ми дарма витрачаємо час. Маємо ретельно все тут вивчити.

- Ех, шкода, що ми всі речі залишили на скелі. Змогли б щось сфотографувати на мобільний. - розчаровано мовив Петро. 

- Він би усе одно змок у морі й не працював би. - відказав Славко. 

- Але ж одяг повністю сухий! - заперечив друг. - Ми потрапили ніби на сторінки якоїсь книжки. Це просто неймовірно!

- Не можу з тобою не погодитись. - захоплено підтримав Петра Славко. 

   І хлопці рушили м’яким піском, озираючись на риб, які, здається, нічого не бачили окрім своїх справ і балачок. Авжеж, це було найдивніше - вони розмовляли.

   Петро і Славко озирнулися навколо, вивчаючи очима тутешні краєвиди: високі скелі, що здіймалися своїми гострими вершинами, піщані горби, на яких височіли гори коштовного каміння, палаци, викладені майстерно витесаними цеглинками із коралів.

   Та раптом до них підійшла риба і люб’язно попрохала рухатися за нею. Хлопці здивовано перезиреулись, але вирішили послухатися. Компанія вмить зійшла з піщаної доріжки і пішла поміж рифами. Згодом вони підійшли до величезного палацу із чорних цеглин, шпилі якого високо здіймалися у височінь. Стіни були оздоблені різноманітної форми головами, що надавало палацу надзвичайного вигляду.

   Сходи досередини були ажурно викладені кахлем. Друзі увійшли до тронної зали, яку освітлювало лише тьмяне світло люстри на стелі. На троні, спинка якого здіймалася високо до стелі, сидів король. Це був чоловік сильної статури, вкритий червоною лускою. По спині ішов довгий драконячий гребінь. На голові, де зовсім не було волосся, красувалася золота корона. Очі цього короля палали небезпечним вогнем. 

– Я – Чорний Король, правитель цього королівства. – відрекомендувався чоловік. 

– Ми – Петро і Славко. – в свою чергу відповіли хлопці. 

– Вас заарештовано за порушення кордонів мого королівства. – спокійним голосом продовжив король. 

– Нам вельми прикро, але ми не знали. Щойно нас принесло… ем… З суші. - мовив розгублено Петро.