Розділ 76

Одразу поряд з’явилася Устина. Примарна жінка мовчки вказала на таємну чорну клавішу. Її прозорі пальці тремтіли й вона миттєво розчинилася в повітрі.

“Галю... натискай!” - схвильовано гучно вигукнув подумки батько.

Галя несміливо простягнула тремтячу руку... і натиснула.

На мить здалося, що весь замок затамував подих, але нічого не сталося. Вовкулаки не ворухнулися - жоден не підняв голови й не змінив поведінки.

Та раптом... у глибині каміна почувся ледь вловимий механічний звук - таємний прохід відчинився.

Галя ледве стримала полегшений видих, тримаючи руку на грудях. Попереду був останній і найнебезпечніший крок. Вона повільно майже безшумно рушила до каміна...

Прослизнула між трьома величезними тілами вовкулак, що стояли на сторожі... І завмерла просто перед входом у темне підземелля, де чекала Оля... і, можливо... сам чаклун.

Галя пірнула у широкий темний кам’яний тунель, прихований усередині старого каміна. Одразу в обличчя вдарив холод. Круті слизькі сходи вели глибоко вниз, у саме серце замку.

По вологих стінах тунелю стікали тонкі струмки води, а великі вогняні факели, закріплені в залізних тримачах, кидали тремтливе полум’я на сирий камінь. Їхнє світло спотворювало тіні, роблячи темний тунель ще більш моторошним.

Повітря було просякнутим сирістю, цвіллю й давньою магією. Десь удалині повільно падали краплі води.

Крап... крап... кап... кап...кап...

Цей звук луною розносився тунелем, мов відлік часу до чогось страшного й небезпечного. По сходах метушилися великі сірі щури.

Галя ледь стримала крик, коли кілька жирних слизьких щурів раптом пробігли просто по її ногах. Від огиди й страху її серце мало не вискочило з грудей.

“Тільки не кричи... тільки не зараз”, - подумки благала себе вона, до болю стискаючи міцно кулаки.

Батько — привид мовчки рухався з нею поруч. Його присутність була єдиною опорою в цій темряві.

“Дякую!” - подумки прошепотіла Галя. “Без вас я б уже не витримала...”

Батько — привид кивнув їй у відповідь.

Нарешті сходи закінчилися. Вони привели її до широкої овальної кам’яної зали. Стеля губилася в темряві. Звідси вели два окремі тунелі — ліворуч і праворуч.

Галя зупинилася і глибоко замислилася.

- Батьку... який шлях правильний? - розгублено запитала вона, дивлячись у різні боки тунелів. - Я майже знесилена... Цей замок повільно висмоктує мою магію.

Навколо лунала мертва тиша. Лише десь крапала вода... крап... крап... кап...кап...

Раптом Галя радісно усміхнулася дивлячись на легкі струмки води на кам’яних стінах.

- Вода, - прошепотіла вона.

Вона підняла голову. Навколо замку ж було озеро, а вода завжди пам’ятає шлях. Нарешті на її обличчі промайнула надія. Батько усміхнувся, розуміючи її задум.

Галя простягнула руку до мокрої стіни. Її татуювання знову спалахнули золотим світлом.

- Вода, що тече цими стінами... вкажи мені шлях до моєї сестри Олі! - велично промовила вона.

На мить усе навкруги завмерло. Потім вода, що хаотично стікала стінами, раптом ожила. Струмки почали зливатися в єдиний потік, він потягнувся до правого тунелю.

- Спрацювало, - видихнула полегшено Галя.

Не гаючи часу, вона побігла слідом за струмком. Нові сходи вели ще нижче. З кожним кроком усе виразніше чулося плескання води.