Розділ 74

Раптом із темного кута, де звисала важка темна штора, безшумно випливла сіра напівпрозора тінь.

Її образ поступово матеріалізувався, і Галя з батьком побачили молоду вродливу жінку в довгій сірій середньовічній сукні. В одній руці вона тримала пожовклі ноти для рояля, в іншій - мереживну хусточку. Її обличчя було блідим і сповненим глибокого смутку.

Сльози безупинно котилися по щоках, а вона мовчки витирала їх. Жінка застигла, вражено дивлячись на непроханих гостей.

- Я почула вашу розмову... Ви говорите надто голосно... тихіше, - ледве чутно прошепотіла вона, приклавши палець до вуст.

Її голос був таким тихим, ніби шелест старого паперу.

- Вас може почути дух цього замку... домовий, що його охороняє. Він лютий до чужинців, або ще гірше може почути сам чаклун.

Галя відчула, як напруга ще сильніше стиснула груди.

- Я пам’ятаю вас... Ви бували тут раніше. Кілька днів тому я грала для вас на роялі, а ви танцювали з Володимиром у вітальні...

Привід опустила очі.

- Мене звати Устина. Я дуже давно замкнена в цьому замку. Мене не випускають... Моя історія надто довга... але я на вашому боці. Я давно мрію звідси вибратися.

Її слова були майже нечутними — Галя з батьком читали їх більше по губах, ніж чули. Вони одразу зрозуміли: говорити вголос надто небезпечно, тож почали спілкуватися подумки:

“Скринька з чорними перлинами... і дівчина, яку нещодавно принесли до замку... у підземеллі. Потрапити туди можна через камін у вітальні, але щоб відкрити таємний прохід, потрібно підняти кришку рояля. Серед клавіш є потайна кнопка у формі чорної клавіші”, - розповіла таємницю замку Устина й тривожно озирнулася, їй здавалося, ніби навіть подумки хтось її почує.

“Будьте обережні... Ззовні багато вовкулак... Я не впевнена, що вам вдасться”, - застерегла вона Галину.

“Дуже вам вдячна... Якщо все вийде — ви будете вільні як і багато поневолених чаклуном. Навіть я нарешті здобуду волю”, - подумки відповіла Галя.

На мить здалося, що привід перестала плакати і заспокоїлася.

Галя рушила до дверей кімнати, але коли вона лише наблизилася, як дверна ручка у вигляді залізного ящера раптово ожила. Його смарагдові очі спалахнули моторошним вогнем відчуваючи чужинку. Металева паща роззявилася, оголивши гострі ікла, і ящір із клацанням кинувся на Галю.

- А-а! - вона різко відсахнулася.

Шия створіння почала видовжуватися, мов жива змія, тягнучись до неї.

Галя судомно намагалася згадати слова чаклуна, що він говорив перед тим, як зайти в цю дивну кімнату.

- Замри ящере... з’явись, залізо! - вигукнула вона.

Ящір лише люто засичав, його шия витягнулася ще далі й стала довшою.

- Ні... Сховайся, ящере... в залізо!

Та закляття знову не спрацювало. Навпаки — створіння стало ще агресивнішим. Його смарагдові очі палали дедалі яскравіше, а паща клацала вже зовсім поруч.

“Галю! Кулон спогадів!” - подумки вигукнув батько. “Він допоможе!”

Галя миттєво стиснула подарований чаклуном кулон, закрила очі й зосередилася.

“Покажи мені...”