Розділ 72

- Бачиш?! - радісно вигукнула Тамара. - Стріляйте в чорних! Швидко!

- Розумна ти жінка! - зрадів козак — характерник.

І в його голосі вперше з’явилася до неї висока шана й повага змішана з глибокою вдячністю.

Він підняв шаблю:

- Відступіть!

Його голос був тихий, але його всі почули. Скелети зупинилися і відступили.

- Відступити! - крикнула Тамара.

Всі кажани злетіли вгору й відлетіли назад.

Поле бою спорожніло. Між двома силами залишився простір. Тиша, але перед бурею...

Вовкулаки завмерли, навіть гігант. Вони не розуміли чому ворог відступає.

Володимир, поранений, закривавлений, підняв голову. Його погляд вп’явся в козака — характерника.

- Ти хочеш сам? - прошипів гігант.

Козак — характерник зробив непохитний крок вперед і промовив:

- Я хочу закінчити це!

Галя, Оля й батько — відьмак стояли на терасі замку й вдивлялися в поле бою. Але щось було не так, битва... раптом завмерла.

- Чому вони зупинилися? Щось дивне відбувається, у мене погане передчуття. Галю, я хочу, щоб хрест, зошит та закляття для повернення додому були в тебе. Мені здається, у тебе вони будуть надійніше, - сказала Оля і швидко одягнула на шию Галини хрест, віддавши їй зошит та закляття для повернення додому.

- Чому Олю? Добре, нехай буде по — твоєму, - Галина надійно сховала хрест, зошит та закляття собі глибоко за пазуху.

Раптом внизу, серед хаосу пролунав гучний наказ:

- Стріли! Цільтесь тільки в чорних вовкулак і вовків! - вигукнув козак — характерник.

Військо скелетів, мов одне ціле, підняло луки в небо. Почувся сильний свист.

Перша хвиля стріл розсікла повітря, вони влучали в чорних вовкулак. І тоді сталося щось дивне. Щойно падав один чорний вовкулака — в небо злітали сріблясті їхні тіні. Десятки... а то й сотні... Наче примари з срібною шерстю розчинялися в повітрі.

- Це... ілюзії... Він ховав справжню силу серед примар! - вигукнув батько — відьмак.

Скелети не зупинялися. Стріли летіли одна за одною, і військо Володимира почало швидко танути на очах.

- Звідки ти дізнався? - заревів як грім гігантський вовкулака.

- Зупиніться! - кричав несамовито Володимир.

Його рев прокотився полем, але було пізно. Він різко підняв голову на терасу, його погляд знайшов Галю і Олю.

- Галю... Йди зараз до мене! - пролунав його голос, уже не такий лютий.

Він зробив крок. Земля здригнулася. Ще один... але цього разу рух дався йому важко. Коріння дерев вирвалося із землі й обвило його лапи, потім тулуп й міцно тримало. Не давало підійти ближче.

- Я все виправлю... ми будемо щасливі разом! - ревів він несамовитим напівлюдським голосом.

Його очі... на мить майже стали людськими. Галя заплющила очі, сльози скотилися по її щоці.

Вона відкрила очі знову, і цього разу... вже без вагань.

- Ні... Ти сам обрав цей шлях. Я обираю... інший! - чітко вигукнула вона.

Зненацька гігант різко здригнувся. Його тіло ніби розсипалося. Величезна волохата шкіра впала на землю... порожня.

- Чаклун перевтілився! Де він? Будьте уважні! - вигукнула Тамара.

Батько - відьмак різко напружився.

- Дівчата! Швидко всередину! Він десь поруч!

Вони кинулися до дверей. Ще мить... і несподівано з темряви, мов стріла, безшумно увірвався гігантський чорний кажан на саму терасу замку. Він схопив когось лапами...

- Оля!

Все сталося за секунду. Гігантський кажан швидко злетів угору, несучи її над темним лісом.

- Галю! Допоможи!!! Хтось... допоможіть! - кричала Оля, зникаючи у нічній темряві.

І вже за мить вона зникла. Настала глуха страшна тиша.

- Ні!!! - закричала Галя в ніч.

Одразу в її голові прозвучав холодний злий голос Володимира:

“Якщо ти не повернешся до мене зараз... ти більше її не побачиш!”