Розділ 71

Козак - характерник відкрив очі, поглянув на своє військо.

- Ви пам’ятаєте... за що полягли, то встаньте ж знову за волю, за світло!

Скелети одночасно підняли голови і повернулися в бік лісу. Туди, звідки сунула темрява...

В ту ж мить... із лісу вирвалося дике виття. Вовкулаки... сотні.... Вони мчали їм на зустріч, ламали дерева, рвали землю лапами. Їхні очі палали жовтим вогнем.

- Вперед! - різко вигукнув козак — характерник.

Скелети рушили без страху й без сумніву. Вони не бігли. Вони йшли повільно, невідворотно, як сама доля.

Перше зіткнення було страшним. Вовкулаки врізалися в ряди скелетів із ревом. Кігті розривали кістки, щелепи трощили черепи. Але... скелети не кричали, не відступали. Навіть розбиті — вони продовжували битися. Рука без тіла стискала меч. Череп без щелепи дивився порожніми очима... і рубав вовкулак. Іржаві леза входили в тіла вовкулак і вовків, мов у масло.

Кров лилася на землю темна й гаряча. Один вовкулака розірвав скелета навпіл, але той, падаючи, вчепився в його лапу... і потягнув за собою вниз під землю без жалю.

Козак — характерник стояв нерухомо, але його сила була всюди. Кожен скелет — це була його воля або його наказ, його магія.

Він повільно підняв руку й тихо прошепотів:

- Не дайте їм пройти.

Земля ще сильніше здригнулася й загула. Тріщини розійшлися в різні боки, і з - під неї почали підніматися нові воїни. Старі й забуті, але не зламані.

Раптом вони побачили, як до них наближається гігантська тінь - величезний вовкулака. Його кроки били по землі, як грім - це був Володимир. Його жовті очі вп’ялися в козака — характерника.

- То ти... підняв мертвих проти мене? - прогримів він.

Козак - характерник навіть не здригнувся, лише спокійно подивився у відповідь:

- Я підняв тих, хто не боїться тебе.

Військо мертвих раптом рушило вперед прямо на гіганта. Земля стогнала. Скелети, мов хвиля, накочувалися на вовкулаку. Вони дерлися по ньому, впивалися мечами, чіплялися за шерсть і лапи.

Зверху налетіла чорна хмара кажанів. Вони вгризалися в морду, рвали плоть, залишаючи криваві сліди, але він був надто великий.

Володимир різко махнув лапою. Удар... Ще один... Десятки скелетів розлетілися, з брязкотом розсипались. Кажани, мов чорний дощ, падали на землю.

Він заревів:

- Слабкі! Ви не зупините мене!

Його голос прокотився полем і лісом, як грім. Він ступив уперед і розчавив кількох воїнів під лапою. Але... кістки знову ворухнулися й почали збиратися, повзти, підніматися і знову йшли в бій.

- Ви не маєте страху... Але й душ у вас немає! - гаркнув Володимир.

- Зате є воля! - пролунало у відповідь.

Бій розгорався ще сильніше. Кров змішувалася із землею. Повітря тремтіло від криків і виття - це була страшна й темна ніч.

На пагорб до козака — характерника стрімко піднялася Тамара. Вона важко дихала, її крила тремтіли після польоту.

- Я виявила важливу річ - є щось дивне на полі бою.

Вона вказала вниз, на поле бою.

- Дивись уважно, їх можна швидше подолати.

Козак — характерник звузив очі.

- Там, - продовжила вона. - Бачиш? Є вовкулаки з сріблястою шерстю... і є чорні.

Вона різко подивилася на нього своїм пронизливим поглядом.

- Чорні — справжні. Сріблясті — клоновані магією. Вбий одного чорного... і побачиш.

Козак — характерник не вагався й плавно дістав лук. Натягнув тятиву, стріла свиснула в повітрі... Влучний удар.

Чорний вовкулака жалібно завив й впав. Одразу ... сталося неможливе. Десятки магічних клонів сріблястих вовкулак раптом здригнулися й вибухнули... їхні сріблясті тіні піднялися в небо й зникли.