Розділ 70

Вони ричали й оголювали жахливі ікла, їхні очі палали в темряві. Напруга досягла межі.

- В небо! - різко скомандувала Тамара, мати - вампір.

І темрява піднялася... З башт замку зірвалася чорна хмара - сотні, тисячі кажанів. Вони піднялися вгору, закрутилися в повітрі, зливаючись у єдину живу бурю. Шум їхніх крил заповнив усе навколо — густий, оглушливий, тривожний. Пронизливий писк прорізав ніч, перекриваючи навіть виття та гарчання вовкулак.

Тамара піднялася разом з ними. Її очі спалахнули люттю, вона вигукнула:

- Зверху! Бийте зверху!

Небо обрушилося вниз... Кажани кинулися вниз в атаку, вони врізалися в лапи вовкулак і вовків, як град із чорних стріл. Дряпали, кусали, збивали їх з лап, засліплювали, впивалися в шкіру. Зграєю вони налетіли навіть на гігантського вовкулаку, обліпили його з усіх боків й шалено смоктали його кров.

Повітря наповнилося криками, гарчанням, гучним писком кажанів, тріском і запахом крові. Вовкулаки шаленіли... Вони кидалися на кажанів, хапали їх зубами, рвали на шматки, шматували просто в повітрі. Але кажани не відступали, вони знову й знову поверталися міцною зграєю. Вони вгризалися у шиї, у морди, у очі, у лапи... кров лилася рікою, та бій лише розпалювався.

На терасі замку стояв батько - відьмак, поруч із ним Галя і Оля. Він повільно підняв руки долонями догори. Його губи ледь ворушилися — він шепотів слова, яких не мав чути ніхто.

Раптом земля сильно й глибоко здригнулася, коріння дерев почало ворушитися.

- Прийшов час ! - голосно прошепотів він.

Ліс ожив, гілки різко сплелися між собою мов змії, утворюючи стіну. Коріння виривалося з - під землі й хапало вовкулак і вовків за лапи, за тіла, за шиї й тягло їх назад, скручувало й затягувало навіть під землю.

- Ви не пройдете! - голос відьмака пролунав, як відлуння серед дерев.

Ліс став спільником й міцно тримав оборону замку вампірів. Ліс біля замку гудів від виття й ричання вовкулак, шелестом повзучого коріння дерев і шаленого писку кажанів. Повітря було наповнене страхом, кров’ю і магією.

На високому пагорбі, що здіймався над річкою серед густого туману, омитий місячним сяйвом, стояв козак — характерник. Він встромив свою довгу шаблю в землю й не рухався — мов тінь із далекого минулого. Його постать ледве вимальовувалася в сріблястому світлі місяця. Довгий жупан повільно колихався на вітрі. Очі світилися холодним синім, нелюдським мертвим вогнем.

Він дивився на замок вампірів і на темну силу, що невпинно сунула до нього.

- Час настав, - глухо промовив він.

Повільно витягнув свою шаблю із землі, потемнілий клинок раптом ожив — на ньому яскраво спалахнули давні знаки.

Козак - характерник заплющив очі, став на одне коліно та опустив долоню на землю...

- Встаньте...

Тиша... і раптом земля під ним здригнулася. Тріщини поповзли по сухій землі, з — під неї почулися глухі звуки. Наче щось... прокидалося...

Спершу з землі висунулися кістляві пальці. Потім - черепи, а далі — цілі скелети. Ще... і ще...

Земля розривалася, випускаючи їх назовні. Один за одним піднімалися старі воїни. Пожовклі кістки подекуди — рештки козацького одягу. У руках іржава зброя: шаблі, мечі, списи. У порожніх очницях спалахнуло холодне синє світло. Вони мовчали, не було ні крику ні гарчання. Лише... смерть, яка встала на ноги.