Розділ 67

Вовкулаки підтримали його поклик. Вони рухалися слідом, темною хвилею серед дерев. Одразу пролунав гучний напівлюдський голос чаклуна:

“ Гааалю... повернись до мене...”

Голос лунав звідусіль — ніби самі хмари говорили.

“Я кохаю тебе... кохаю... йду по тебе...”

Галя здригнулася...

“Ти думала, я не прийду за тобою?” - голос став м’якішим... майже ніжним. “Хочеш... я дістану для тебе місяць з неба?”

Раптом велетень вовкулака щосили підстрибнув. Величезне тіло зірвалося вгору — і з сильним гуркотом впало назад на землю. Земля здригнулася так, ніби це був землетрус. Замок вампірів хитнувся, скло у вікнах розлетілося хвилею. Навіть вода в річці, що під замком піднялася і вдарилася об береги.

“Галю... виходь до мене... до мене...”, - тепер голос був майже шепотом, але ще страшнішим. “Хоч поговоримо... Я чекаю... Але недовго”, - Галя розуміла, що цей голос чула тільки вона в своїй голові.

Вона повільно відійшла від краю тераси, увійшла в кімнату й стала ближче до Олі та Тамари. Навколо них уже зібралися всі — мовчазні й напружені.

Галя опустила погляд вниз.

- Ви бачите! - різко сказала вона. - У нього всі переваги!

Вона глибоко ковтнула повітря.

- Це не битва... Це коло.

Галя підняла очі — в них біль.

- Я піду до нього, - вона схилила голову.

Оля різко вдихнула, але не могла нічого сказати.

- Я давно з ним пов’язана, - продовжила Галя. - Не пам’ятаю як... але це було у минулому житті.

Вона стиснула руку з тавром, яке світилося світло - жовтим сяйвом.

- Дзеркало у замку чаклуна показало... ми були разом як чоловік і дружина, але чомусь весільне вбрання на мені було чорне.

Вона гірко всміхнулася.

- Я дала йому клятву. І, здається... досі її тримаю. Я стала сильнішою... але він теж, подивіться у що він перетворився. Він живиться мною.

Галя повільно похитала головою.

- Можливо, є лише один вихід... втекти, або сховатися так, щоб він ніколи мене не знайшов...

Її голос стих і настала тиша, а за стінами замку важкі кроки продовжували наближатись.

- Ні, Галю! - голос матері прорізав тишу, мов лезо. - Ти вже не раз намагалася втекти, і щоразу він знаходив тебе. Ти не сховаєшся...

Вона зробила крок уперед, її очі палали холодною рішучістю.

- І не лише ти страждаєш. Ми всі втратили наших дівчат через його темну магію. Ми більше не можемо ховатися. Пора розірвати це коло!

У кімнаті стало тісно від напруження. Інші вампіри - перевертні, що стояли в напівтіні, мовчки перезирнулися — і раптом, ніби єдиним голосом, підтримали її:

- Битися! Час битися! Він не залишив нам вибору! Це не може тривати вічно! - пролунало з різних кутків.

Галя відчула, як холод підступає до серця, страх і рішучість змішалися в одне.

Раптом... Крісло — качалка в кутку кімнати тихо скрипнуло. Раз... ще раз... Потім почало розгойдуватися саме по собі.

Повітря в кімнаті стало прохолодніше, було відчуття ніби хтось невидимий зайшов усередину. Із напівтемряви повільно проявився силует — прозора сіра тінь, що набувала форми. Це був він — привід батька — відьмака.

Він виглядав майже так само, як за життя — спокійний, навіть трохи відсторонений, із ледь помітною посмішкою. У пальцях тлів люльковий тютюн, і дим клубочився навколо нього, не розвіюючись.