Розділ 66

- Це чудова й дуже цінна для мене новина... Безмежно дякую, що прийшла в мій сон і все розповіла. Тепер я знаю про магію війська і особистий секрет чаклуна, як він подовжує своє безсмертя. Потрібно знайти скриньку з чорними перлинами і знищити її. Разом ми здолаємо його!

Раптом русалка Євдокія стала серйозною.

- Галю... мої сестри кажуть, що чаклун разом із вовкулаками вже в лісі перед вашим замком. Вони дуже близько. Попереду них — річка. Там мої дівчата, ми спробуємо їх зупинити!

Вона різко вдарила хвостом по воді:

- Мені треба поспішати. Битва наближається!

- Будьте обережні, бережіть себе! - крикнула їй навздогін Галина.

Вода здійнялася великою хвилею. Холодні бризки облили Соломію й Галю. Русалка зникла в темній глибині озера. Лише легкі хвилі побігли по озеру за нею, що наздоганяла одна одну.

Галя відчула холодну воду на обличчі... і почала прокидатися. Десь далеко в її голові ще лунав відлунням голос Соломії:

“Галю! Так само, як із водою, ти можеш говорити з іншими стихіями! Зосередься... уявляй їх... проси допомоги! Сила почує тебе!”

“Добре... щиро дякую за допомогу!” - подумки відповіла вона.

Сон Галини вже розчинився, вона різко розплющила очі. Перше, що вона побачила — великі, налякані очі Олі, що дивилися просто на неї. Ззовні долинув глухий удар. Ще один... через короткий проміжок часу ще один.

Звук був такий, ніби щось величезне гупало об землю. Кожен удар віддавався в кам’яних стінах старого замку, проходив крізь підлогу і болісно відгукувався в грудях.

Сонце ще не встигло остаточно сховатися за обрій, але світ уже наче стискався перед темрявою. У замку всі прокинулися — ніхто більше не спав.

- Галю... ти вже прокинулася? - голос Олі тремтів. - Там... там щось іде до нас. Я... я не можу зрозуміти, що це...

Ще один сильний удар по землі, потім ще сильніший... Наче сама земля скрипнула від болю. Повітря стало прохолодним, у ньому з’явився різкий смердючий запах.

Галя повільно сіла. Серце калатало, але в погляді вже не було паніки — лише напружена рішучість. Вона підвелася.

- Треба подивитися, що там коїться, - сказала вона.

Ховатися більше не було куди. Вона вийшла на кам’яну терасу замку. Вітер ударив в обличчя. Сонце вже майже сіло, і небо залилося рожево — кривавою зорею. І саме на цьому тлі вона побачила у глибині лісу рухалася величезна чорна тінь. Неприродно велика...

Вона була зростом із найвищі дерева лісу. Ще крок - земля здригнулася. Ще крок, і тінь стала чіткішою. Вимальовувалася чорна, волохата істота з великими іклами й палаючими жовтими очима.

Галя завмерла.

- Що це? - прошепотіла вона.

Коли останній промінь сонця зник за обрієм — істота голосно завила.

Це виття було таким гучним і глибоким, що здавалося, його чує саме небо. Всі зрозуміли до них йшов він - гігантський вовкулака. Його тіло було неприродно великим, майже як гора, що рухається. Кожен крок — удар, кожен рух — загроза.

Здавалося, він може зруйнувати замок вампірів — перевертнів тільки одним дотиком.

І раптом із лісу піднялося інше протяжне виття. Одне... друге... десятки.... сотні вовкулак...