Розділ 65

Володимир взяв у праву руку маленький камінь, що пульсував зеленим і жовтогарячим сяйвом. Лівою рукою він обвів його, ніби замикаючи невидиме коло і почав тихо нашіптувати невідомі слова, від яких холоне кров. Його губи ледь ворушилися, але в повітрі вже відчувалася темна магія.

Ми з русалоньками сиділи в тіні, не наважуючись навіть дихати.

Раптом у повітрі спалахнули іскри — вогняні, зелені й жовті ніби живі. Вони закружляли навколо чаклуна, утворюючи моторошний танок, а потім разом, мов за наказом, впали до його ніг.

Земля заревіла й загула. Під ногами чаклуна в землі з’явилася тріщина. Вона розповзалася, ширилась, розривала землю, ніби сама природа намагалася втекти від того, що мало статися. Із глибини тріщини піднявся сірий туман — густий, задушливий, із різким зловонним запахом.

Камінь, на якому стояв чаклун, раптом провалився разом із ним у темну прірву. Все навколо затягло мороком.

Тріщина в землі ще трохи розширювалася... і раптом — тиша. Мертва, гнітюча. Лише чорний ворон каркнув десь на гілці над головами.

Пролунав рик... Страшний, глибокий й нелюдський. З самої безодні землі почало щось повільно й важко підніматися. Видовище було жахливе. Це був він... Володимир.

Гігантський чорний вовкулака — волохатий, із палаючими жовтими очима, що світилися страшною люттю. Його ікла блищали, наче леза, а довгі кігті врізалися в землю при кожному русі. Він був неймовірного зросту — вищий за найстаріші дерева лісу.

Його рик пронизував усе навколо, пробирав до кісток, змушував тремтіти навіть вітер.

Коли він повністю вибрався з розломаної землі, знову залунав крик чорного ворона вночі — ніби вітаючи Володимира з перетворенням.

З висоти свого зросту гігантський вовкулака поглянув на безкраю свою зграю. Його груди здійнялися — і він заревів, вітаючи своїх. На радощах він ударив лапою по землі. Глухий гуркіт прокотився лісом. Земля затремтіла, річка здійнялася хвилями, і ми з русалоньками захиталися у воді, ледве стримуючи крик.

Це було жахливо і велично. Усі вовки та вовкулаки вклонилися перед ним, визнаючи його силу.

- Вирушаймо на велику битву! Перемога буде нашою! - прогримів він, і його голос був уже майже не людським.

- З таким вожаком, як ти, наш брате, ми не боїмося нікого! Кривавий місяць стане на наш бік! - відгукнулися з радістю рідні брати Павло і Микита.

Вся зграя віддано відгукнулася чаклуну:

- Аауууууууууууууу! Ррррррррррррррррр!

І тоді всі вони рушили за своєю перемогою. Сріблясто — чорна хвиля шерсті й чорної люті покотилась крізь ліс. Вовки, вовкулаки, їхні тіні й клони — усі, як один, під проводом гігантського чорного волохатого вожака. Вони йшли на війну за владу і за кохання, що перетворилося на одержимість.

Русалка Євдокія на мить замовкла та сумно замислилася. Галя і Соломія зблідли.

- Який жах... Їх так багато, вони йдуть у наступ... як нам захищатися? - голос Галі тремтів, зриваючись на шепіт.

- Я довгі роки берегла свою чаклунську силу. Ховала її від Володимира й чекала слушного часу, зараз я відчуваю: цей час настав, - в голосі Євдокії з’явилася впевнена твердість.

Вона гордо випросталася.

- Я своєю магією перемістила майже всіх русалок із озера, що біля замку чаклуна до річки біля вашого замку. Ми будемо разом з вами битися на вашому боці!

Галя радісно усміхнулася - вона відчула, як у грудях спалахнув вогник надії.