Розділ 64

До чаклуна підійшли двоє його рідних братів вовкулак - перевертнів.

- Нас багато, брате, - заговорив Микита, оглядаючи натовп. - Але якщо їх більше — ми програємо.

Він нахилився ближче і тихо промовив:

- Я чув, вампіри - перевертні об’єдналися з відьмами... І, можливо, в них є ще прибічники, про яких ми не знаємо.

Чаклун повільно повернув до нього голову. На його обличчі з’явилася крива посмішка.

- Можливо, але нас.... не подолати!

Він раптом засміявся глухо, хрипко й не по — людські:

- Ха... ха... ха...!!!

І підняв погляд до неба.

- Нам допоможе зоряне сузір’я Скорпіон, що зараз палає в глибинах нічного темного неба.

У лісі стало тихо... надто тихо. Навіть вітер стих.

Чаклун стояв на камені й щось тихо шепотів. Його губи рухалися швидко, майже несамовито. А потім... він різко підняв ліву руку і почав нею розмахувати. Небо здригнулося, зверху налетів холодний вітер.

І раптом... З неба почало щось спадати ніби срібляста, тонка й прозора вуаль. Воно тягнулося до чаклуна і намотувалося на його руку, утворюючи сяючий шлейф. Зірки в небі спалахнули яскравіше. Настільки, що ніч стала схожа на дивний холодний вечір.

Очі чаклуна горіли жовтим полум’ям. Він збирав силу неба, коли шлейфу стало йому достатньо... Він вигукнув слово невідоме й стародавнє і різко махнув рукою вгору. Срібляста “вуаль” зірвалася з нього й розлетілася над лісом. Вона ширилася... Розтягувалася... накриваючи всіх вовків і вовкулак. Кожного... хто прийшов. І раптом... почалося....

Тіла вовкулак і вовків раптом здригнулися, наче їх розривало зсередини. Із кожного вовка й вовкулаки... почали вилазити сотні нових... їхні клони. Вони ніби виходили з тіней самих себе. Ліс наповнився звірячим ревом. Зграя невпинно й нереально зростала на очах. Їх можна було розрізними: ті, що сяяли легким сріблястим світлом — були клонами, а ті, що залишилися чорними й темними — справжніми. Вони були незлічені.

Другий брат, Павло, засміявся гучно, з захватом і розвів руками:

- З такою армією ми візьмемо своє!

Його голос був сповнений впевненості і жорстокої радості.

Чаклун стояв перед своєю армією і посміхався. Тепер... він був майже непереможний.

- Мої браття! - голос чаклуна прокотився лісом, мов гримучий грім. - Я поведу вас у переможний бій! Влада над цим лісом буде нашою! Я поверну своє кохання!

Його очі спалахнули божевільною рішучістю.

- Я не віддам її нікому! Вона присягалася мені — і тільки мені!

У відповідь ліс здригнувся від дикого виття:

- Аууууууууууу!.... Рррррррррррррррррр!....

Це вже була не просто зграя - це була нескінченна темна сила, що відчувала свою перевагу, свою близьку перемогу.

- Наступна ніч стане вирішальною для всіх нас! - продовжував чаклун, піднімаючи руки до неба. - Ми отримаємо своє!