Розділ 61

Галя мимоволі сильно стиснула руки біля груді, у неї перехопило подих. Вона перезирнулася з Соломією і далі уважно слухала русалоньку.

- Я знепритомніла від страху, - глухо промовила русалка.

Євдокія відвела погляд убік і на мить замовкла, ніби знову пережила той момент. Голос у неї став напруженим.

- Коли я прийшла до тями, то зрозуміла, що лежу на самій верхівці замку — на відкритій кам’яній терасі. Навколо стояли кілька чавунних казанів, у яких палав високо вогонь, а на стінах горіли вогняні факели, освітлюючи терасу в темряві ночі. Наді мною розкинулося глибоке нічне зоряне небо.

Я була одягнена в довгу білу сорочку й лежала у широкому, глибокому кришталевому чані, що переливався всіма відтінками води під місячним сяйвом. Мої руки й ноги були міцно зв’язані — я не могла ні поворухнутися, ні втекти.

Повітря було дуже холодним, холод пробирав до кісток. Я відчула, що поруч зі мною лежить щось мокре, слизьке... неприродно холодне.

Повільно повернула голову —  в ту ж мить з моїх грудей вирвався несамовитий крик. Поряд зі мною у кришталевому чані лежала русалка. Вона ледве дихала. Її груди судомно здіймалися, з горла вирвався хрип. Її шкіра була холодною, мов крижана вода, а очі — напівзаплющені, вже майже згасаючі.

Мене охопив жах. Біля кришталевого чану у мене в голові стояв чаклун, а з ним його родина здоровенних вовкулак. На чаклуну була накинута шкура величезного чорного вовкулаки — важка, волохата. В одній руці він тримав стародавню шкіряну книгу, потемнілу від часу. В іншій — маленький сяючий зелений камінь.

Я і він були в одному промені місячного світла. Камінь у його руці сяяв дивним світлом — зеленим із жовтогарячими відблисками. Воно поступово ставало таким яскравим, що різало очі.

Русалка здригнулася, згадуючи це.     

- Він підняв камінь до місяця... І почав читати закляття, - прошепотіла вона.

Його голос був низький, глухий, наче лунав із самої темряви. Раптом небо почало змінюватися. Зорі зникли, ніби їх хтось погасив. Чорні хмари швидко затягнули небо, майже закриваючи місяць.

Несподівано піднявся сильний вітер — різкий, холодний. Він завивав між баштами замку. За мить темне небо розірвало блискавка. Потім ще одна... Грім прокотився над замком так гучно, що здригнувся замок і сама земля.

Камінь у руці чаклуна... почав темніти. Його світло змінювалося. Зелене сяйво поступово згасало, світло каменя ставало темнішим... ще темнішим... поступово з каменю почало повільно відокремлюватися димкою дивне чорно — срібне сяйво. Воно кружляло навколо руки чаклуна ніби було живе.

Володимир уже не говорив — він кричав і дивився на повний місяць. Його голос розривав ніч, перекриваючи вітер і грім. Коли він вигукнув останні слова закляття, чорно — срібне сяйво вирвалося з його руки. Воно закружляло в повітрі, мов вихор... і повільно почало опускатися на нас. На мене... і на русалку поруч, накриваючи нас у кришталевому чані.

Небо знову розірвала потужна блискавка, а разом з нею хлинув сильний дощ - холодний і безжальний. Дощ бив по тілу, по обличчю, заливав очі, не даючи дихати. Кришталевий чан швидко наповнювався дощовою водою.

Русалка раптом почала дивно співати. Її голос піднявся над бурею — чистий, глибокий, сумний, пронизливий, неймовірно мелодійний... і водночас моторошний. Він звучав крізь бурю, ніби це була її остання пісня.