Розділ 58

- Я зачарую ліс довкола замку, - сказав він. Його голос лунав дивно, ніби відлунював сам у собі.

- Гілля сплететься, коріння піде вглиб. Жодна вовча лапа не пройде без мого дозволу.

Він простягнув руку — і за вікном почувся глухий тріск. Ніби тисячі гілок почали рости одночасно.

- А я зберу стаю кажанів, - твердо сказала Тамара. - Усі великі кажани — перевертні й малі також. Ми піднімемося темною хмарою в небо й накриємо вовкулак зверху. Вони не дійдуть до замку без бою.

Її очі спалахнули холодним блиском. У голосі вже не було тривоги — лише бойова готовність до війни з чаклуном та його військом вовкулак.

- Разом ми сила! - вигукнула мати. - Але ворога недооцінювати не можна. Чаклун хитрий. Він воює не тільки іклами — він воює сильними чарами.

За стінами замку протяжно завив вітер... Галя стояла мовчки, притискаючи руку з тавром. Візерунок на шкірі слабко світився — ніби відчував наближення небезпеки.

- План майже є, - промовила Тамара, обводячи всіх поглядом. - Пора його втілювати!

У її очах спалахнула радісна рішучість. Вперше за багато перероджень Галі вона відчувала: цього разу шанс є.

Ззовні вдалині знову пролунало вовче виття - тепер ближче. В тому витті чулося щось більше, ніж просто звіряча лють. Галі здавалося, ніби хтось кликав з густого лісу її по імені.

Ніч повільно танула. За кілька годин був складений повний план великої битви - кожен знав свою роль.

Почало світати. Перші яскраві сонячні промені торкнулися верхівок дерев та полів. Виття в лісі стихло. Шалений писк кажанів замовк. Темрява відступила...

Галя й Оля, не спавши всю ніч, відчували важкість у тілі. Очі пекли від втоми, але сон не приходив — занадто багато було думок. Але зрештою втома навалилася на сестер важкою хвилею й вони поринули в неспокійний сон. Вони знали: наступна ніч буде вирішальною.

Поринувши у глибокий сон, Галина побачила, як іде пшеничним полем. В очі світило яскраве сонце, а колоски тихо гойдалися під теплим вітром.

Усе було таким справжнім, ніби це зовсім не сон. Це місце було їй до болю знайоме — це поле біля її дому, у її рідному краї. Вона йшла стежкою й раптом відчула радість: нарешті вона вдома.

Галя усміхнулася і побігла до своєї хати — так швидко, як тільки могла. Їй хотілося скоріше побачити маму, за якою вона так сумувала, й дізнатися, чи все з нею добре. Від швидкого бігу її довга чорна коса майже вся розплелася.

Ось вона вже забігла у свій двір. На лавці сиділа її мати. Вона виглядала дуже втомленою й змарнілою у довгій старій сірій сукні. Вона дивилася на Галю сумними очима.

- Доню, коли ти повернешся додому? Я вас з Олею дуже чекаю, - важко вимовила вона й піднялася, щоб обійняти доньку.

- Мамо, я ж уже вдома! Оля, мабуть, ще в полі, зараз прийде, - радісно відповіла Галя.

Та очі матері не змінилися. У них не було радості — лише тихий смуток і тривога, ніби вона бачила іншу реальність.

- Я буду молитися за вас і чекати, - сказала вона лагідно.

- Ніколи не втрачайте віри в себе і свої сили. Ви обов’язково повернетеся додому... обидві, мої любі донечки, - додала мати, по її щоках потекли сльози.

Мати подивилася на Галю ще сумніше, вона міцно тримала Галю за руку, ніби боялася втратити її. Сльози неспинно котилися по її щоках.

Галя хотіла втішити матір, міцно її обійняти ... але раптом усе зникло. Дім, двір, мати — усе розчинилося, наче туман...