Розділ 57

Галя повільно підняла голову.

- Голос чаклуна... зник. Нарешті тиша в моїй голові, - зраділа Галина. - Дякую! Мої рідні! Я думала, що збожеволію! - вигукнула й кинулася обіймати Олю та матір.

Тамара не посміхалася:

- Це тільки початок. Він скоро прийде по тебе, я вже чую виття в лісі. Він збирає сили для нападу.

За стінами замку справді долинало десь далеко вовче протяжне виття.

- Нам потрібна допомога роду, - впевнено сказала Тамара.

Мати почала ходити по кімнаті й читати якусь давню молитву, невдовзі зупинилася біля каміну. Її голос став глибшим, стародавнім.

Раптом в каміні з’явилося полум’я та піднялося вище. Язики вогню вирвалися вперед, закрутилися вихором. Кімната наповнилася жаром і раптом у самому серці полум’я почали вимальовуватися риси обличчя: голова сувора, вуса, палаючи очі.

Галя завмерла... Вона вже бачила його у видінні палаючого вогню у своєму світі вдома, він розмовляв із Мотрею перед її смертю.

- Це він, - прошепотіла Галя.

Із вогню дивився дух її пращура  козака — характерника. Полум’я спалахнуло ще яскравіше.                 І він заговорив:

- Я тебе почув, Тамаро. Молодець, що звернулася до мене. Самі б ви не впоралися з такою силою.

Голос пращура лунав із полум’я глибоко й владно, наче грім, що котиться степом.

- Я пришлю вам у допомогу своїх воїнів. Вийде військо з могил і стане стіною довкола замку. Вовкулаки вже збирають своє військо. Я бачу їх. Вони збираються йти на чолі з чаклуном. Готуйтеся — вони нападають тільки вночі. Вдень яскраве сонце — їхня слабкість.

Полум’я в каміні закрутилося вихором, вогонь став темно — червоним.

- Бачу... твій чоловік прийшов на допомогу, й вже стоїть біля вас, - раптом мовив козак - характерник із усмішкою і зник. Вогонь осів.

У кімнаті запанувала тиша. Мати й сестри повільно повернули голови на різкий звук у куті — крісло - качалка почало сильно розгойдуватися саме по собі. Разом із ним коливалася сіра напівпрозора срібна тінь. Вона сиділа, нервово похитуючи ногою, і мовчки слухала.

За мить тінь ущільнилася, набула рис обличчя, рук, постаті. Перед ними сидів чоловік відьмак - батько Галини. Виглядав таким, яким помер — близько п’ятидесяти років, русявий із втомленими, але мудрими синіми очима.

- Галиночко, моя люба донечко... Як я скучив за тобою, як давно ми не бачилися, - промовив батько.

Він підвівся, ніби хотів обійняти її. Галя кинулася вперед, розкрила руки — але батькова постать прослизнула крізь неї холодною срібною імлою. Батьковий силует похитнувся й сумно подивився на Галину, але одразу взяв себе в руки.

- Не будемо сумувати. Ми і так дуже рідко бачимося, - усміхнувся він лагідно.

- Батько, вибачте... я поки що вас не пам’ятаю, але пам’ять повернеться. У мене є кулон, - усміхнулася Галя і показала кулон, що їй подарував чаклун.

- Обов’язково мене згадаєш, - м’яко відповів він. - Я вірю в це!

Його погляд ковзнув по її руці.

- Ти вже зробила величезний крок. Майже всі чарівні прикраси прийняли тебе. Лише намисто чекає на свій камінь та це питання часу. Якщо чарівні прикраси на тобі затаврувалися - ти світла й добра людина. Я пишаюся тобою доню. У тобі сила світла й мудрість давньої відьми твоєї пращурки злилися воєдино, але цього все одно замало. Тобі потрібна допомога! - твердо промовив батько.