Розділ 55

Сестри в польоті, замкнені в темному мішку, міцно обійнялися. Страх і невідомість огортали їх густою хвилею. Вони намагалися не панікувати, прислухатися до кожного звуку, щоб бодай трохи зрозуміти, що відбувається ззовні.

Десь у долині протяжно вили вовки. Над головами гупали важкі крила величезного кажана, що ніс їх у нічному небі. Кожен помах здавався ударом долі. Повітря всередині мішка було прохолодне й віяло легким вітром.

- Це справді твоя мати? - тремтячим голосом запитала Оля.

- Так... схоже я бачила її у видінні, у дзеркалі... Вона має віддати мені свої чарівні прикраси, щоб я стала сильнішою і змогла протистояти чаклуну, - відповіла Галя, хоча в її голосі бринів сумнів.

- Якщо не віддасть - значить, це не вона, - напружено сказала Оля. - Скоро дізнаємося... Мені дуже страшно.

- Мені теж, Олечко...

Раптом гупання крил почало стихати. Величезний кажан повільно йшов на посадку. Повітря ніби змінилося. Дівчата почули різкий писк — десятки, сотні кажанів кричали навколо. Звук був таким пронизливим, що хотілося затулити вуха. Потім усе потроху стихло. Пролунав глухий звук — ніби зачинилися важкі двері.

Мішок розв’язали. Перед ними стояла жінка у темному середньовічному вбранні. В її чорних очах світився дивний теплий блиск.

- Ви вдома. Заспокойтеся. Ви в безпеці — у моєму старому замку, - промовила вона радісно та усміхнулася теплою усмішкою. - Він стоїть на вершині найвищої гори. Під нами темний густий ліс, нижче за лісом тече глибока річка. Сюди не так просто дістатися.

Дівчата несміливо озирнулися по сторонам. Кам’яна зала з високими стелями губилася в напівтемряві. У каміні тлів вогонь, відкидаючи ніби живі тіні на темні різьблені меблі та глухі стіни. З високої стелі звисала величезна дерев’яна люстра з товстими свічками, їхній вогонь коливався від легкого протягу. Високо вгорі на стелі виднілися вузькі вікна. Через широку кам’яну лоджію було видно місяць і яскраві зірки.

Сестри ближче підійшли до лоджії. Назустріч їм повіяла свіжа вечірня прохолода, а легкий вітерець ніжно торкнувся облич. Замок справді стояв високо — унизу чорнів безкрайній темний ліс та блищала у нічному сяйві річка. Ззовні знову чулися шарудіння крил і гучний писк кажанів.

- Ми живемо зграєю, щоб захищати себе від вовкулак - перевертнів та чаклуна. Вони викрадають наших молодих вродливих дівчат вампірів - перевертнів або дівчат з поселення у людей для обряду чаклуна, щоб подовжити його магічну владу та безсмертя, - нервово пояснила жінка.

- Удень спимо в темних кам’яних кімнатах замку, що без вікон. Сонце нас обпалює своїм промінням до опіків, тому ми виходимо лише пізнім вечором або вночі.

Вона підійшла ближче.

- Галино... Я твоя справжня мати. Мене звати Тамара, мабуть ти мене не пам’ятаєш.

Слова зависли у повітрі.

- Чаклун збирається знову вбити тебе в ніч кривавого повного місяця. І так вже було раніше не один раз... Кожне твоє переродження я намагалася тебе врятувати... І кожного разу не встигала, - вона розплакалася, сльози текли безперестанку.

Вона простягнула руки й обійняла дівчат. На мить вони згадали теплі обійми своєї рідної мами зі свого світу. Тієї доброї, люблячої мами... яка була до лісового обряду.

- Ми сподіваємося, що з нашою мамою вдома все гаразд, - сказала Оля у щирих обіймах Тамари.        - Після обряду в лісі вона стала зовсім іншою... ніби щось темне в неї вселилося.

- Якщо ми зламаємо чари чаклуна тут, вони впадуть і у вашому світі, - відповіла Тамара. - Але якщо ні,  - вона замовкла.

- Що потрібно зробити? - рішуче запитала Оля.

- До повного кривавого місяця залишилося мало часу. Чаклуну потрібна Галя. Як добре, що вона зараз з нами у безпеці, в нашому добре захищеному кам’яному замку. Він уже відчув, що Галя тут і спробує її повернути до себе для обряду. Цього разу ми не здамося — буде велика битва за свободу.

В її очах спалахнув хижий блиск.

- Я не віддам свою донечку! - збентежено вигукнула жінка.