Розділ 54

Коли вони вийшли з водяного порталу біля водоспаду, вечір уже повільно опускався на землю. Небо темнішало, набуваючи глибокого синьо — фіолетового відтінку, а повітря ставало прохолодним і вологим після водяної мли. Краплі ще блищали на волоссі Галини, мов дрібні перлини.

Вони рушили прекрасною зеленою алеєю парку до маєтку, де Катерина влаштувала бал — маскарад. Ще не дійшовши до будинку, здалеку було чути веселий гомін гостей. З тераси, прикрашеної живими квітами і свічками у високих канделябрах, долинав сміх, дзвін келихів і легкі уривки світських розмов.

Усередині, у великій білій залі, повільно, неймовірно ніжна, жива мелодія лилася з роялю. Під акомпанемент звучало душевне жіноче соло — голос був чистий, проникливий, він ніби торкався кожного серця. Гості завмирали, а потім вибухали оплесками. Атмосфера здавалася казковою - ніби сам вечір вирішив стати співучасником свята.

У дворі стояла велетенська шахова дошка з дерев’яними шаховими фігурами вище коліна дорослої людини — там точилася азартна гра. Гості сміялися, намагалися вгадати, хто ховається під тією чи іншою маскою, жартували, кокетували.

Усе виглядало весело й безтурботно. Володимир одразу попрямував шукати Катерину. Його погляд ковзав по масках, але серед натовпу її не було. В його очах на мить спалахнуло нетерпляче занепокоєння.

Галя ж розгублено шукала серед гостей Олю. Маски зливалися в один строкатий візерунок. Галя зняла свою маску — і майже одразу до неї кинулася Оля.

- Як я рада, - прошепотіла вона, міцно обіймаючи Галю. - Тебе не було цілий день. Я так хвилювалася... Мені здавалося, ніби минула вічність. Я забрала з - під картини закляття, щоб повернутися нам додому — воно й справді було там.

Дівчата усміхнулися одна одній із полегшенням. Знову вдягли маски, щоб не привертати зайвої уваги, і непомітно відійшли від тераси в сад троянд за будинком. Там було тихіше... Лише легке відлуння музики долинало крізь кущі.

Сонце майже повністю сіло. Повітря наповнилося духмяними ароматами квітів і легкою прохолодою. Свічки на терасі мерехтіли, ніби далекі зорі.

- Олю... мені потрібно тобі стільки розповісти. Сьогодні був дуже довгий і дивний день, - тихо сказала Галя, оглядаючись по кущам, ніби боялася, щоб ніхто її не почув.

- Я слухаю, - усміхнулася Оля, заплющивши очі й вдихаючи аромат троянд. - Розповідай.

Галя почала розповідати про свій день у замку чаклуна - усе, що пам’ятала: про ніжний танець із ним, про його погляд... уважний, пронизливий. Вона говорила довго, із захватом, ніби вона вже не боялася його. Навпаки — у її словах звучало захоплення. Її очі палали, ніби вона й справді кохала його понад усе і прагнула бути з ним поруч.

- Олю, коли я поряд із ним, мені здається, що знаю його все своє життя... Я кохаю його, - з романтичною усмішкою поділилася своїми почуттями Галя.

Оля була вражена такою зміною. І водночас — налякана.                                                                “Здається, він її зачарував”, — подумала Оля.

Раптом за їхніми спинами пролунав дивний шурхіт. Наче важка тканина ковзнула по траві. Потім почулися чиїсь невідомі кроки, що наближалися.

Перед ними постала жінка у темному середньовічному вбранні. Довгі чорні манжети спадали з її рукавів, мов крила. Обличчя було бліде, темні очі — гострі й насторожені.

- Галино... пам’ятаєш мене? Дівчатка, нам потрібно негайно тікати. Тут небезпечно, - сказала вона суворо.

Оля миттєво підвелася.

- Чому ми маємо вам вірити? Хто ви? Ми вперше вас бачимо.

Жінка зробила крок уперед.

- Галину хочуть убити. Я її справжня мати, я хочу її захистити.

Вона дістала й розкрила великий темний мішок.

- Залізайте обидві зараз. Я винесу вас звідси, поки ще можу.

- Це божевілля! - обурилася Галя, серце калатало. Вона думала про Володимира, особливо про їхню завтрашню зустріч.

- Я згодна лізти у мішок, аби бути в безпечному місці. Тут завжди було моторошно біля чаклуна, - швидко вирішила Оля і залізла у мішок.

Галя завмерла, її роздирали сумніви. Жінка це помітила.

- Олю, тягни її. Часу немає. Якщо чаклун знайде нас — буде пізно! - жінка намагалася їх якнайшвидше поквапити.

Слово “чаклун” вдарило, мов крижана вода. Оля різко потягнула Галю за руку, і вони разом опинилися в темному мішку. Жінка щільно його зав’язала.

За мить почулося потріскування кісток, шелест тканини, низьке хрипке зітхання. Жінка перетворилася... Перед маєтком уже стояв не силует жінки, а величезний волохатий кажан, майже людського зросту. Його крила розправилися широко, чорні й могутні. Він схопив мішок кігтистими лапами й важко змахнувши крилами, злетів і зник у нічній темряві.

Бал продовжувався, музика грала. Гості сміялися і розважалися... Ніхто не помітив, як у темному небі зникла чорна крилата тінь, що несла із собою дві долі — можливо, кінець чиєїсь безсмертної історії.