Розділ 48

У польоті її тіло раптом легшає, кістки стають порожніми, руки розчиняються у світлі... Вона перетворюється на білого голуба. Крила розкриваються самі. Повітря підхоплює її - вона летить над травою і над річкою... Над власним падінням. Вітер ніжно гладить кожне її біле пір’ячко. Вона відчуває порух кожної пір’їнки. Відчуває висоту... відчуває свою свободу...  Їй стає страшно — і водночас неймовірно добре.

«Звідки я знаю, як літати?” - промайнула думка Галі.

Раптом поруч наздоганяє її чорний ворон. Він великий і сильний з блискучими темними крилами. Вона дивиться в його очі  і впізнає - це Володимир. Білий голуб і чорний ворон летять разом над лугами, над лісом й над прірвою, яка більше не страшна. І в цьому польоті є щось більше, ніж просто свобода. Є зв’язок давній і небезпечний.

Раптом усе зникає. Галя різко приходить до тями. Вона хапає повітря, ніби щойно виринула з глибини водойми. Груди болісно здіймаються. Вона широко відкриває очі, торкається свого обличчя, рук, грудей — перевіряє, чи вона ще людина.

- Я... я вже тут, - усміхається вона крізь важке дихання. - Я бачила... ніби я була білим голубом... а ти — чорним вороном...

Її рука інстинктивно стискає кулон на шиї, камінь був ще теплий. Володимир дивиться на неї уважно і задоволено.

- Так, Галю... ми вміємо літати. Ти просто забула, але пам’ять повертається. Скоро ти згадаєш усе... Навіть те, що тебе звати не Галя.

Він робить паузу.

- Тебе звати Олею.

Її серце здригається.

- Мене... звати Олею? - розгублено питає вона.

- Підійди до мене, - тихо просить він.

Його голос стає оксамитовим й глибшим, майже шепіт. Він підводить її до величезного дзеркала, що стоїть біля вікна. Воно вище за них обох. Важка темна вуаль закриває його поверхню. У кімнаті панує напівморок.

Володимир стає позаду неї. Його теплі руки лягають на її плечі - вони надто впевнені.

- Галю... ти готова побачити, ким ми є насправді? - шепоче він біля самого її вуха. - Це дзеркало не для людських очей. Воно показує світ, який прихований й наше майбутнє. У нього можна дивитися лише двічі на рік.

Він різко зриває темну вуаль. Поверхня дзеркала була незвичайною — суцільна чорна гладь, ніби поглинає світло. Галя дивиться на цю чорну поверхню дзеркала і відчуває, як щось всередині неї тягнеться до цієї темряви, ніби ця темрява тягне й поглинає  в себе.

Її вже не лякає замок, її вже не лякає чаклун. Навпаки - їй хочеться дізнатися більше про нього, про їхнє спільне минуле адже кулон видає незвичайні для звичайного життя видіння.

Її захоплює його голос, його впевненість, його ніжність... Вона танула від його випадкових дотиків. Їй здавалося, що вона почала в нього закохуватися, а може то він її зачарував.

Вона відчуває, як тане від його близькості та таємничості, як розчиняється обережність. Як минуле повільно поглинає теперішнє. І тільки десь глибоко, дуже глибоко всередині, ледь чутний голос шепоче : “Не забувай, навіщо ти тут...”

До свідомості Галини долинув її внутрішній голос, вона дивлячись у чорну гладь незвичайного дзеркала запитала чаклуна:

- Що ми можемо побачити? Дзеркало нічого не відображає, просто суцільно чорна порожнеча.

Чаклун кивнув, а його очі раптом стали темні, як ніч, й набули хижого блиску.

- Воно любить кров, Галино. Йому потрібна хоч би краплина крові — і ти побачиш те, що шукаєш.