Розділ 47

Чаклун зупинився перед чорними дверима наприкінці коридору.

Двері були не просто темними — вони здавалися поглинають світло. На них не було жодного візерунка, лише масивна ручка у формі ящера. Галя завмерла. Металевий ящір був настільки реалістичним, що здавалося — він живий і дихає. Його луска відливала холодним блиском, а замість очей виблискували два великі смарагди. Раптом очі спалахнули, ящір клацнув залізними зубами повільно, попереджувально. Він ніби винюхував Галю. Вона інстинктивно зробила крок назад.

- Він охороняє те, що не для всіх, - посміхаючись мовив Володимир.

Ящір знову клацнув зубами — цього разу різко майже дістав її руку.

- Сховайся, ящере. З’явись, залізо, - спокійно промовив чаклун.

Метал раптово здригнувся. Смарагдові очі згасли. Луска зникла, ніби розчинилася, і ручка стала звичайною — холодною, бездушною.

Володимир натиснув її. Двері відчинилися без скрипу. Кімната зустріла їх напівтемрявою. Тут панував густий синьо - чорний колір: стіни, меблі, важкі портьєри.

Маленькі вузькі вікна були затемнені, ніби сонцю тут заборонено входити. Світло проникало лише тонкими смугами, що губилися в повітрі. Повітря пахло старим каменем, деревом... магією.

Галя відчула дивне усвідомлення: цей замок не просто не любить сонця - він боїться його.

- Нам потрібно встигнути сьогодні на бал - маскарад, - м’яко сказав Володимир. - Оберемо щось... веселіше.

Його голос звучав занадто легко для цього місця. Він відкрив величезну шафу. Дверцята розчинилися самі, ніби чекали цього. Усередині — десятки костюмів: шовк, оксамит, парча, маски з золота, срібла, пір’я, чорного мережива. Деякі маски ніби дивилися на Галю.

Чаклун зайшов углиб шафи — і на мить здавалося, що він просто зник у різноманітті тканин. Коли вийшов, на ньому вже був чорний смокінг, ідеально скроєний. На обличчі — маска вовка.

Галя обрала червоний оксамитовий плащ - накидку. Тканина була м’якою, але холодною. Вона обрала білу маску з білим пір’ям — легку, майже невагому та віяло з білого пір’я. Вона помахала ним ніби граючись.

Сміх відлунням прокотився кімнатою — і повернувся назад дивно спотвореним. Галя раптом відчула, як підлога під ногами ледь помітно похитнулася. Світло стало тьмянішим. У вухах зашуміло. Вона зробила крок  і перед очима потемніло.

Рука інстинктивно вперлася в спинку крісла, що було поряд. Іншою рукою вона стиснула скроні. Серце гупало так сильно, що здавалося — його чує весь замок.

- Галю? - голос Володимира прозвучав ніби здалеку.

Вона повільно опустилася в крісло і в ту ж мить кімната зникла. Перед очима постала інша картина... Спочатку вона бачить лише свої ноги - тонкі щиколотки. Коричневі туфлі. Поділ довгої сукні, що м’яко шурхотить по траві, торкається взуття. Вона бачить себе, як вона йде та поспішає.

Навколо зелений луг, соковитий, живий. Позаду темніє густий ліс, а попереду — край. Луг раптово закінчуєтья... Вона зупиняється на самому обриві. Внизу — глибокий вир. Прірва. На дні звивається річка темно — коричневого кольору, мов важка, густа кров землі.

Піднімається вітер сильний та рвучкий. Її плаття розлітається в різні боки, мов крила. З шиї зривається біла легка вуаль і летить у повітрі — над прірвою, через вир, у бік темно - зеленого лісу.

- Володимир! - кличе вона крізь прірву.

Голос зривається вітром, її крик відлунням долітає аж до лісу. Вона впевнена — він чує, але ніхто не приходить. Тиша... Лише долинає вітер і шум річки знизу. І тоді — щось ламається всередині.

Без крику і без паніки вона робить крок вперед... І падає у прірву... але страху немає...