Розділ 46

Стеля здіймалася високо вгору, під самий скляний купол. Скло було затемнене, ніби навмисне закрите від сонця, і лише тоненькій випадковий промінчик пробивався всередину, повільно ковзаючи по стіні. Нижче під скляним куполом виднілися вузькі трикутні вікна, крізь які світло проникало ледь - ледь.

Зала була витримана в готичному стилі. Темні сині, коричневі й чорні тони створювали відчуття глибини й замкненості. На стінах висіли пейзажі та суворі портрети. Їхні погляди здавалися живими — ніби вони мовчки спостерігали за нею або застерігали від чогось поганого.

Біля однієї зі стін стояв чорний рояль. На ньому — масивний срібний свічник із товстими свічками, по яких застигли великі краплі парафіну. У повітрі стояв запах старого каменю.

Галя відчула, як по шкірі пробіг мороз. У цій залі було щось більше, ніж просто старовина. Тут ніби зламали не одну волю. Наче цей простір звик підкорювати і водночас — дивне дежавю.

Її серце стиснулося. Вона інстинктивно притиснула долоню до грудей, стиснула в руці кулон. Їй здалося це місце дуже знайоме... лячно знайоме. Позаду зали тягнувся довгий темний коридор. Його глибина здавалася бездонною. По обидві боки — двері до кімнат. Сходи з каменю вели кудись угору.

Галя не наважилася рушити далі й сіла на великий темно - синій диван. Поки чаклун ненадовго відійшов, вона намагалася зібрати думки.

Він повернувся з дровами, розпалив камін. Вогонь ожив, затріщав, наповнюючи залу теплом. Хоч на дворі було літо, у замку панувала прохолода. І тоді вона побачила, над каміном висіла величезна вовча шкура - неприродно велика. Її серце болісно стиснулося. Перед очима промайнуло видіння з лісу.

“Це точно вовкулака”, - подумала Галина й відчула, як біля неї пронісся легкий холодний вітерець.

- Чому б нам не потанцювати? - раптом озвався чаклун, у його голосі звучала легка насмішка. - Так ми швидше зігріємося.

Він простягнув їй руку. Його чорні очі блищали, мов темна ніч без зірок.

- Я не проти.... але музики немає, - тихо відповіла вона.

Чаклун ледь помітно повів рукою в бік рояля. Галя знову відчула як зовсім близько повз неї пронеслося холодне повітря, їй навіть здалося пробігла поз неї сіра прозора тінь в сторону роялю.

І раптом інструмент сам почав грати... Мелодія була повільна, знайома. Та сама з її сну, що з місячної дороги. У Галі перехопило подих.

“То це був не сон”, — здивовано подумала вона.

Володимир підійшов ближче. Його рука лягла їй на талію. Від дотику по тілу пробігли мурахи — не лише від страху. Вона не могла зрозуміти, що сильніше — її тривога чи дивне притягання до нього.

Він повів її у танці повільному, плавному. Їхні кроки лунали відлунням у просторі. Його очі не відривалися від її погляду. У них палало щось більше, ніж звичайне бажання. Вони кружляли все далі, поки непомітно не опинилися в темному коридорі.

І в ту ж мить факели вздовж стін коридора спалахнули самі. Коридор освітився теплим вогнем. Зі стелі звисала важка срібна люстра з довгими кришталевими підвісками. Вогонь відбивався в них тисячами крихітних блискіток. У кінці коридору височіли кам’яні сходи вгору. Галі здалося — справжня таємниця чекає саме там.