Розділ 45

Перед ними постав величезний замок із темного каменю. Його стіни були вкриті зеленкуватою пліснявою й мохом, ніби сам час повільно пожирав споруду. Замок виглядав старим, важким, мовчазним.

Навколо нього розлилася глибока темно — зелена вода. Вона була такою ж густою й непрозорою, як та величезна водяна крапля, в оболонці якої вони перенеслися сюди з - під водоспаду. Останні краплі водяного порталу з шумом стекли в озеро  і вода знову стала нерухомою, ніби ніколи не відкривала шляхів для перенесення з одного місця в інше.

До замку вів широкий кам’яний міст. Чаклун і досі не випускав Галю з рук. Його кроки були впевненими, важкими — він ішов так, ніби цей світ повністю й беззаперечно належав йому.

Коли вони ступили на кам’яний міст, Галя відчула, як повітря навколо стало вологішим і холоднішим. Вона глянула вниз — і серце здригнулося. З темної води виглядали жіночі обличчя. Їх було багато... Вони плавали під мостом, дивилися вгору великими блискучими очима, уважно стежачи за кожним кроком. Волосся розпливалося по воді, мов водорості.

Одна з них повільно піднялася ближче й почала співати. Голос був ніжний жіночий, тужливий, пронизливо сумний — він чіпляв душу, ніби кликав за собою. Раптом чаклун різко гаркнув. Русалка замовкла в ту ж мить. Вона пірнула під воду і Галя встигла побачити, як у глибині блиснув величезний риб’ячий хвіст.

- Вони... русалки? - промовила Галя, ледь стримуючи крик. - Що вони тут роблять ?

- Не звертай на них уваги й не підходь близько, - холодно відповів він. - Вони затягують у воду.

А тоді, вже м’якше, з ледь помітною усмішкою додав:

- Просто їм сподобалась вода біля мого замку. Я не виганяю їх. Чекаю, коли самі підуть і знайдуть іншу водойму.

Від цих слів Галю пробрала дрож.

- Ми десь у глушині лісу? - з острахом запитала вона, озираючись на темний ліс, де дерева росли так щільно, ніби намагалися сховати замок від усього світу.

- Так, - тихо відповів Володимир. - Це центр старовинного лісу. Якщо йти пішки від маєтку Катерини — знадобиться щонайменше шість днів без зупинок. Про цей замок мало хто знає - на ньому стоїть закляття, щоб звичайна людина не змогла побачити його та зайти у гості, коли нікого вдома немає. Ти Олю.... вибач Галю не звичайна дівчина, якщо ти все це бачиш — це ще один доказ того, що ти та - кого я обрав колись дуже давно. Зовсім скоро ти все згадаєш... Цей водяний портал - найкоротший шлях до мого дому. Я дуже радий, що ти тут зі мною.

Він зупинився біля високих, важких дверей із темного дерева. Вони скрипнули, повільно відчиняючись.

Чаклун обережно опустив Галю на кам’яний поріг і, схилившись до неї, примруживши одне око з хитрою усмішкою, він прошепотів:

- Заходь. Ми вже вдома.

В цю мить Галя подумки подумала про себе: “Назад дороги може й не бути.”

Вона переступила поріг величезного кам’яного замку й мимоволі завмерла, роздивляючись усе довкола. Простора зала зустріла її глухою тишею й холодом старовини. По кам’яних стінах висіли факели - поки що темні, мов мертві. Чаклун клацнув пальцями — і полум’я спалахнуло одразу на всіх смолоскипах. Тепле світло розлилося по залі, ожививши тіні.