Розділ 44

Він обійняв Галину за талію й повів углиб квітучого саду — туди, де рідко з’являлися люди. Вони зупинилися біля водоспаду. Перед ними височіла кам’яна стіна, з якої вода спадала згори вниз у невеличке озеро. На його поверхні лежали великі й малі сірі камені, по яких можна було переходити, та ніхто не наважувався — надто легко було впасти. Вода водоспаду швидко текла й з гуркотом падала вниз, розчиняючись холодними бризками, що торкалися шкіри.

- Я радий, що ти не знімаєш кулон, - прошепотів він. - Він нагадає тобі, ким ти була. Колись він уже прикрашав твою ніжну шию.

Він притиснув Галину до себе міцніше й заглянув просто в очі.

- Тоді ти належала мені. Хочеш дізнатися мою таємницю вже зараз? - продовжив він. - Ти все одно її дізнаєшся. Кулон повільно повертає тебе... до мене.

Його погляд був вимогливим. Він чекав лише одного її слова — “так”. Галина здригнулася від хвилювання й водночас зраділа. Вона була в цьому світі заради цього, але боялася не загубитися у власному минулому, яке щоразу поглинало її, коли приходили видіння.

- Так, я хочу знати про тебе все, - не вагаючись відповіла вона й ніжно пригорнулася до його грудей.

Володимир обережно підхопив її на руки й, рушив по озеру м’яко переступаючи з каменя на камінь діставшись водоспаду. За мить їх поглинула стіна стрімкої води.

За водоспадом, тримаючи Галю на руках, чаклун ступив на величезний сірий камінь. Позаду шалено гуркотіла вода, а перед ними по кам’яній стіні стрімко стікали прозорі потоки, зриваючись униз бурхливими хвилями й зникаючи в озері.

Володимир повільно доторкнувся долонею до холодної прозорої води й промовив глухим, упевненим голосом:

- Відкрийся мені та перенеси до мого замку.

Вода раптом потемніла. Прозорість зникла, змінилась густим, каламутно - зеленим відтінком. Потік закрутився, утворюючи живий водяний вир, що швидко набирав силу. Бризки розліталися в різні боки, ніби сама стихія пручалася, але корилася його волі.

Галя напружилася всім тілом. Подих збився, серце шалено калатало. Вона міцніше обхопила руками шию Володимира, інстинктивно шукаючи опори.

- Все буде добре, - тихо промовив він, усміхнувшись. - Перший раз завжди хвилюючий - це найкоротший шлях до мого замку.

Його голос був спокійний, майже ніжний.

- Наступного разу ти прийдеш сюди сама. Коли я тебе покличу.

Темно- зелений водяний вир розширився до їхнього зросту. Не вагаючись ані миті, чаклун ступив у живу глибину, тримаючи Галю на руках. За ними водяний портал миттєво замкнувся.

Їх огорнула темрява й холодна вода. Вона кружляла довкола них, наповнюючи повітря запахом річних водоростей і сирості. Здавалося, минула ціла вічність, хоча це тривало лише мить. Галя заплющила очі, відчуваючи, як страх стискає груди. Вона не знала, що чекає попереду, і саме це лякало найбільше.

Володимир дивися на неї з легкою усмішкою — ніби її страх був для нього приємним і вже знайомим.

Нарешті водяна хвиля розступилася. Він вийшов з водяного порталу, все ще тримаючи Галю на руках, у темний, глухий стародавній ліс. Дерева тут були покручені часом, з надто широкими стовбурами й густими гілками, що спліталися над головою. Між деревами повільно плив туман, приглушаючи звуки й ховаючи шлях назад.

Тут починався його світ...