Розділ 43

Довга сукня спадала до самої землі. Вона йшла посадкою, швидко, майже бігцем, ніби запізнювалася. Надворі сутеніло. Повітря ставало важким, напоєним страхом. Вона пришвидшила ходу, потім побігла — серце калатало. Навколо темнішав ліс. Вона озиралася — кінця посадки не було видно. І раптом... позаду пролунало довге, протяжне вовче виття.

Холод стиснув нутро. Вона зрозуміла: втекти не вийде. Виття лунало все ближче й ближче — наче хтось смакував її страх. Сховатися було ніде. Вона помітила старий дуб — розлогий, розтрісканий, залізла всередину, притислася до жорсткої кори й затамувала подих.

Щось наближалося... Вона вже чула важке дихання, тупіт великих лап. Він відчув її запах і тваринний страх. Перед нею з’явився вовкулака — величезний, волохатий, на гігантських лапах. Він стояв перед дубом, клацав великими зубами, повільно підкрадався, впевнений, що жертва нікуди не дінеться. Його очі світилися хижою радістю.

Галя заплющила очі, готуючись до неминучого. Та раптом — із темряви, ніби з самого неба, на нього стрибнув інший вовкулака. Вони зіштовхнулися з глухим риком. Почалася шалена бійка — кігті, зуби, важке гарчання. Раптово все стихло... Вовкулаки зупинилися, дивлячись один одному в очі, ніби впізнали один одного. Нападник відступив... Повільно, не зводячи погляду, а потім зник у темряві.

Галя, тремтячи, прикрила обличчя руками. Та крізь щілини між пальцями побачила, як величезний волохатий вовкулака почав змінюватися. Його тіло зменшувалося, густа шерсть зникла, постать вирівнювалася...

За мить перед нею стояв чоловік. Темний силует, спокійний, сильний - це Володимир, він крокував до неї. Вона сиділа в дубі, не наважуючись поворухнутися.

Галя різко прийшла до тями. Вона зробила глибокий, судомний вдих, ніби щойно виринула з води, й широко розплющила очі. Перед нею — Оля, яка сиділа поруч на камені, бліда й перелякана.

- Галю! - схопила її за плечі. - Що з тобою ?! Ти знову була майже без свідомості!

- Чаклун, - прошепотіла Галя. - Він надів на мене цей кулон і через нього приходять спогади. Я згадую себе... з минулого життя, - вона схопила міцно руку Олі і продовжила.

- Зараз було видіння... він вовкулака. Будь дуже з ним обережна, Олю, - тривожно говорила Галя.

- Мені байдуже хто він, я за тебе хвилююся. Це небезпечно, - злякано сказала Оля. - Якщо ці спогади затягнуть тебе туди... Якщо ти забудеш, хто ти зараз і навіщо ми тут...

- Я не маю права забути, - твердо відповіла Галя. - Але ми мусимо знати наше минуле, щоб мати шанс на майбутнє. Якщо я почну губитися там — ти витягнеш мене. Обіцяєш?

- Галю, - голос Олі здригнувся. - А якщо я не впораюся?

- У нас немає вибору, - тихо, але впевнено сказала Галя.

У ту ж мить на її шиї ледь помітно змінив колір кулон — став холодно — срібним. Галя одразу відчула його. Вона не встигла попередити Олю, як вони обидві побачили Володимира.

- Леді, я вас не налякав? - усміхнувся чаклун повільно наближаючись до сестер. - Ви так на мене дивитеся...

- Перепрошую, Володимире, - натягнуто всміхнулася Оля. - Нас просто покусали комахи. Дуже болить.

- Тоді, можливо, прогуляємося в інший бік саду? - сказав він, дивлячись виключно на Галину. - Там такі пейзажі, що можна картину писати.

- Я б хотіла взяти фруктів, - швидко сказала Оля. - Повернуся до зали, а потім вас наздожену.

Вона пішла, і чаклун не міг приховати своєї великої радості.