Розділ 42

Вона повільно обвела гостей поглядом — спокійним, упевненим, господарським — і заговорила рівним, добре поставленим голосом :

- Дорогі гості, я і мій чоловік щиро вдячні вам за те, що ви сьогодні з нами. Ми раді кожному з вас у цьому домі. Прошу, пригощайтеся — всі страви приготовані спеціально для вас. Ми дуже старалися, аби цей день запам’ятався вам не лише красою, а й смаком.

Вона ледь усміхнулася — усмішкою жінки, яка звикла, щоб її слухали.

- Після сніданку запрошую всіх прогулятися нашим квітучим садом. Стіл залишатиметься накритим упродовж дня — за бажанням ви зможете повернутися сюди в будь — який час. Ввечері я з нетерпінням чекаю вас усіх на бал - маскарад у великій білій залі з колонами.

- Дякую, Катерино! Вам і вашому чоловікові! - озвалися голоси задоволених гостей з усіх боків.

Галина цього ранку гостро відчувала на собі пильний погляд чаклуна. Він не ховав його — навпаки, ніби дозволяв собі дивитися відкрито, жадібно. В його очах світилася радість від того, що вона залишилася, і це здавалося Галі небезпечнішим за будь — яку загрозу.

Його погляд ковзав по ній повільно, майже відчутно, наче доторк. Він ніби з великим нетерпінням чекав миті, коли сніданок закінчиться, аби нарешті наблизитися.

Та не лише він дивився. Галя добре відчувала на собі незадоволені погляди карликів. Вона бачила, як обидва карлики підійшли до дружини чаклуна Катерини і щось їй нашептували дивлячись на Галю. Катерина перевела свій владний погляд на Галю й ніби зосередилася на ній, але довго дивитися вона не могла — гості оточили її, зверталися з питаннями, усміхалися, вимагали уваги, і вона знову стала ідеальною господинею.

Коли сніданок добігав кінця, гості поступово підводилися й виходили до саду. Сестри не стали зволікати — швидко піднялися з місць і не озираючись, попрямували з зали у сад.

Вже серед дерев і зелені, подалі від чужих очей, Галина зупинилася.

- Олю, слухай мене уважно, - тихо сказала вона, беручи сестру за руки. - Я довіряю тобі чарівні прикраси, хрест й зошит. Візьми їх і бережи дуже пильно.

Вона говорила дедалі тихіше, майже шепотом :

- Володимир переслідує мене. Я це відчуваю... Думаю, він захоче продовження нашої зустрічі. Якщо щось піде не так — бережи себе і це. Увечері, сподіваюся, побачимося на балі - маскараді.

Вона стиснула пальці Олі міцніше.

- Якщо мене не буде... у великій білій залі з колонами, під найбільшою картиною над сценою, є закляття для повернення додому. Пам’ятай, нам не можна залишатися тут більше п’яти днів.

- Не говори так, ніби прощаєшся зі мною, - тремтячим голосом прошепотіла Оля й сховала довірене глибоко собі за пазуху.

Вони рушили садом далі мовчки. Сад був дивовижний. Око раділо від розкішної природи: високі дерева кидали мереживні тіні, пахуча трава гойдалася від легкого вітру, а вдовж доріжки тягнулися кущі, напоєні солодким ароматом троянд.

Попереду з’явилося невелике озеро. Його гладь була вкрита рожевими й білими ліліями, між якими велично пливли чорні та білі лебеді. Біля води лежав великий сірий камінь. Сестри, втомлені напругою ранку, сіли на нього перепочити — не знаючи, що спокій у цьому саду оманливий.

- Як ти думаєш... він нас тут швидко знайде? - тихо запитала Оля, не зводячи очей із глибини саду.

Галина не встигла відповісти. Раптом камінь у кулоні, подарованому чаклуном, спалахнув срібно — білим сяйвом. Теплий, майже живий імпульс пройшов крізь груди. Галя відчула силу й мимоволі стиснула кулон у долоні. Світ в її очах навколо почав тьмяніти. Вона ніби провалилася в напівсвідомість і побачила себе ... але іншою.