Розділ 39

Не вагаючись, Галина переступила через підвіконня. Вона вийшла у ніч і ступила босими ногами на зоряну, срібно - золотаву небесну стежку. Її не лякала висота — промінь був теплий і м’який, приємний на дотик. Під ногами він не зникав, а тримав її впевнено.

Поступово почала звучати ніжна мелодія. Спершу ледь чутна, вона повільно наростала десь здалеку, ніби наповнюючи простір чарами. Галина йшла вперед, оглядаючись навколо. Вона вже була високо над поселенням — дахи будинків зменшилися, стали іграшковими. Волосся й сукня розліталися від легкого вітру, але страху не було зовсім.

Музика раптом заграла гучніше, мов дає зрозуміти, що вона йде по вірному шляху. З нічного неба до неї підлетів чаклун. Він легко ступив на той самий місячний промінь, ніби це було для нього звичною справою, і простягнув їй руку.

- Леді... Я сьогодні дуже хотів потанцювати з вами цей вальс, — промовив він тихо та наблизився до Галини.

Однією рукою він узяв її за долоню, іншою ніжно обійняв за талію  і повів у танець просто над зоряним небом. Галина затаїла подих... Вона кружляла разом із ним, усе ще думаючи, що це лише сон. У легкому танці вони піднімалися все вище й вище, ковзаючи між зірками, хмарами й ніччю. Її серце билося швидко, але не від страху — від дивного захоплення. Вальс піднімав настрій, стирав межі реальності.

Він дивися їй просто в очі - довго, проникливо і чарівним голосом промовив:

- Згадай, хто ти насправді. Невже ти не пам’ятаєш наше шалене палке кохання? Ми танцювали так багато разів — по небу, по землі, по хмарах. Це ти. Я відчуваю - ти моя зірка.

Він дістав із кишені срібний старовинний кулон у формі зірки з дивним білим каменем. Камінь у кулоні сяяв власним сріблясто - білим світлом. Чаклун повільно надів його їй на шию.

Галина танцювала дедалі шаленіше, віддаючись музиці, рухам і цьому дивному щастю. Вона не відмовлялася від подарунка, лише дивувалася, який неймовірний сон їй сниться. Раптом почало світати... З першими променями сонця музика почала повільно стихати. Їхній танець сповільнився, вони плавно закружляли назад до її вікна... до кімнати... до її ліжка.

- Спи... але прокинься до сніданку, - наказав чаклун Галині, і в ту саму мить зник, ніби його поряд й не було. Галина поринула у глибокий сон у своєму ліжку.

Літній ранок м’яко торкнувся кімнати. Сонце вже піднялося високо, і золоті промінчики, немов живі зайчики, бігали по стінах, по стелі, по різьблених меблях — поки не ковзнули по віях дівчат.

Оля й Галя водночас примружилися, перевернулися на ліжках і прокинулися. Першою їхньою думкою було не де вони — а чи вони разом. Побачивши одна одну, сестри полегшено усміхнулися. Бути разом означало бути в безпеці.

- Галю, - потягнулася Оля, солодко позіхаючи. - Мені вперше за довгий час нічого не снилося. Я прокинулась такою відпочилою, ніби спала вдома, у своєму ліжку. Наче всі тривоги зникли.

Галя мовчала, сидячи на краю ліжка. Її обличчя було блідим, а очі — надто серйозними для такого ясного ранку.

- Олю... а я пам’ятаю свій сон до найменших дрібниць...

Оля насторожилася.