Розділ 35

Сестри підійшли до кам’яних дверей — тих самих, через які колись увійшли до склепу у своєму світі. Тепер їм належало вийти з нього... але вже в іншій реальності.

Не вагаючись, Галина намацала знайомий виступ — камінь, що ледь випирав зі стіни. Натиснула... У ту ж мить знизу випав інший камінь, оголивши різьблене заглиблення у формі каменя, що в персні. Серце в Олі закалатало швидше.

- Тут... Сюди підходить перстень, - прошепотіла вона.

Галя обережно надавила каменем персня у різьбу. Повітря навколо здригнулося. Почулося глухе, важке гарчання — ніби сама гора поволі прокидалася від вікового сну. Кам’яні двері зрушили з місця, відчиняючись з болісним скреготом...

Сестри рушили вгору знайомими кам’яними сходами. Коли дісталися до важких дерев’яних огорнутих у залізо дверцят нагорі, їх охопило розчарування: ті не піддавалися - занадто важкі. Вони штовхали їх з усієї сили — марно.

- Галю... Ми пройшли крізь дзеркало, опинилися в іншому світі, переодяглися в розкішні сукні... а вийти не можемо, - Оля зітхнула і сумно всміхнулася.

- Мабуть, зверху щось важке меблі чи каміння. Хтось добре подбав, щоб сюди ніхто не потрапив, — припустила Галина.

Вони сіли на холодні сходи, переводячи подих. Камінь тягнув холодом крізь тонку тканину суконь.

Раптом очі Галі засвітилися.

- Домовик. Це ж наш дім. Значить, тут має бути домовий, - тихо, але з надією сказала вона.

Оля здивовано підняла брови, але не встигла нічого сказати. Галя нахилилася й легенько пошкрябала по металу — тим самим знайомим ритмом, яким у їхньому домі домовик давав знати про себе.

Тиша... Вона не зупинялася... Шкрябала знову й знову, терпляче, наполегливо. І раптом — у відповідь пролунав такий самий звук: слабкий і обережний.

Сестри мимоволі відступили вниз по сходах. Їхні серця калатали, подих збився. По той бік дверей хтось тужився, сопів, шкреб і... нарешті — металеві дверцята здригнулися й поволі прочинилися.

На порозі стояв сірий домовик, невисокий і кошлатий, з великими радісними червоними очима. Побачивши дівчат, він зойкнув щось на своєму дивному наріччі по - домашньому та за мить — зник.

- Олю... Де ми? - прошепотіла Галя.

Вони опинилися в просторому чулані. Навколо - мішки із зерном, в’язки сушених трав, старовинна різьблена шафа з пляшечками, настоянками й дивним зіллям.

- Це схоже на аптечку, - здивовано сказала Оля.

Вони рушили далі й відчинили наступні двері. Хвиля шуму накрила їх одразу — сміх, голоси, мелодії музики змішувалися в єдину чарівну симфонію. Сестри ступали по довгому темному коридору, притуляючись до стін, і все більше відчували світло й тепло, що линуло з кінця коридору. 

Нарешті вони опинилися у величезній світлій білій залі, розшитій золотими візерунками. Великі білі колони сяяли з відблисками світла, а кришталеві люстри заливали простір теплим світлом. Леді у розкішних довгих шовкових сукнях граціозно прикривали обличчя веєрами, сміючись і радісно шепочучи між собою. Джентльмени вели світські бесіди про політику і мистецтво.

Повітря було наповнене ароматом свіжих квітів, що стояли у величезних білих кам’яних вазонах і ніжними нотами музики. Чарівна класична мелодія, що лунала з роялю та скрипок, змушувала серце прискорено битися, а дзенькіт кришталевих бокалів додавало відчуття свята та здійснення бажань.

У центрі зали стояв поет, одягнений у сірий фрак, декламував свої ліричні рими, і кожне його слово здавалося зачаровувало присутніх. Дами вигукували “Браво!” та аплодували, а деякі з чоловіків приховано посміхалися, зачаровані його талантом.

Все тут було наче з іншого світу — і водночас відчутно знайоме, ніби сестри заглянули у казку, яка ожила.