Розділ 34

Щойно сестри торкнулися бурхливої поверхні дзеркала, світ навколо розсипався. Срібна гладінь розчинилася, і їх підхопив шалений потік вітру. Вони опинилися серед нескінченних дзеркальних просторів — зламаних, викривлених, таких, у яких відображення множилися й тікали одне від одного.

Скажений вітер закрутив їх у коло. Простір обертався, ламався, ніби світ утратив будь - які закони фізики. Вони летіли, кружляли, немов потрапили в епіцентр урагану, що ніс їх у невідомість. Швидкість наростала, повітря свистіло у вухах, а тіло втрачало відчуття ваги.

Вони не могли чинити опір. Єдине, що тримало їх при тямі — їхні теплі руки. Вони бачили одна одну крізь хаос дзеркал, і це було єдине, що не давало страху поглинути їх свідомість повністю. Найбільше сестри боялися розділитися та загубити одна одну в цій безодні дзеркальних відображень - це означало би загубитися назавжди.

Вітер набирав шалених обертів. Перед очима миготіли лише уламки світла, тіні й чужі викривлені образи. Світ розпадався на блискучі уламки і раптом попереду виникла темна вирва. Їх почало в неї затягувати...

Спершу повільно, потім дедалі сильніше... Вирва засмоктувала їх, ніби жива істота. Ноги зникли в темряві вирви, за ними — тулуб. Сестри стискали руки одна одній з останніх сил, боячись, що наступної миті одна з них зникне десь у безодні дзеркал. Вони кружляли у епіцентрі вирви з такою силою, що вже не бачили нічого — лише відчували теплий дотик рук одна одної. І раптом — тиша... Галя розплющила очі й різко вдихнула. Холодний камінь під долонями, важке повітря.

- Олю! - вигукнула Галина.

- Я тут! — озвалася Оля, схопивши її за руку.

Вони лежали в кам’яній кімнаті - знайомій і водночас зовсім іншій. Тут не було домовин, не було запаху тліну. Кімната була чиста і заставлена важкими старовинними ларцями та масивними скринями наповненими прикрасами, золотом, коштовними тканинами, розкішним хутром та старовинним одягом.

- Галино, - голос Олі тремтів, але в ньому звучала радість. - Я така щаслива, що ми пройшли крізь все це і знову разом!

Вона замовкла й озирнулася.

- Але... де ми? Вдома?

Галя підвелася, намагаючись зрозуміти простір. Серце стискалося від тривоги.

- Я теж неймовірно рада, що ти поруч. Але... мама - вона зараз не своя. Якщо з нею щось станеться, поки нас немає...

- Вона доросла, подбає про себе деякий час, - тихо відповіла Оля, хоча сама не була впевнена у власних словах.

- Але це місце... Ми ніби в тому ж склепі, що вдома, але водночас — ні. Можливо ми в іншому світі? Як нам повернутися додому ?

- Думаю... так, — повільно сказала Галя. - І шлях назад, скоріше за все, той самий, яким ми сюди потрапили, але спершу нам треба зрозуміти, де ми.

Галя підійшла до однієї зі старовинних масивних скринь і відчинила її. Всередині лежали сукні з тонких тканин, із корсетами, вишивкою, вишуканим мереживом.

- Олю, - Галя здивовано всміхнулася. - Я бачила такі наряди лише в підручниках і фільмах.

Оля підійшла ближче, торкнулася тканини:

- І розміри... ніби є для нас.

- Переодягнемося. Якщо ми тут — значить, не просто так. Мені вже цікаво, що за цими стінами, — рішуче сказала Галя.

Вони взяли найскромніші сукні й почали переодягатися, відчуваючи, як навколо них повільно змикається нова, ще небезпечніша реальність.