Розділ 30

Мати вже вкладалася у ліжко, але Галя ніби відчувала на душі небезпеку. Вона тихо покликала Олю до коридору.

- Олю, мені справді страшно з нею спати в одній кімнаті, — тремтячим голосом сказала Галя. - Я відчуваю від неї загрозу. Боюся, що вона може за наказом відьми та чаклуна викрасти спадок Мотрі, а цього ми не маємо допустити. Давай краще підемо спати у свою кімнату й простежимо за нею вночі, — прошепотіла вона.

- Згодна, Галю... Мені теж моторошно перебувати з нею в одній кімнаті. Це наша мати, але ніби зовсім інша людина, - ще тихіше відповіла Оля, зазираючи крізь щілину дверей на матір, що вкладалася спати.

Вони обидві зайшли до батьківської кімнати, тихо перетягли свої ліжка назад до себе у кімнату. Лягли, але сон не йшов - очі не заплющувалися.

У кутку, біля Галі, раптом почулося знайоме шкрябання й чавкання. То домовик доїдав гостинець і прийшов охороняти дівчат — здавалося, він і сам чогось побоювався. За ним з’явився кіт Мурзик: муркнув, згорнувся клубочком і ліг на Олі ліжко.

- Галю, у кого нам порадитися, що робити далі? Треба діяти... Стає дедалі небезпечніше... навіть у власному домі, — стривожено прошепотіла Оля.

Галя мовчала кілька секунд, прислухаючись до тиші в домі.

- Мотря казала... у найтемніші моменти життя треба звертатися до своїх пращурів, — нарешті озвалася Галя.

- Але, як? Майже всі померли. А ті, хто ще живий... їх зачарували відьми, — у розпачі відповіла Оля.

У відповідь у темряві щось зашуркотіло. Домовик почав шкребтися по підвіконню й видавати дивні звуки, ніби намагався щось сказати.

Галя повільно підійшла ближче до вікна. За тьмяним місячним світлом проступив силует старовинного погребу зарослого бур’яном і плющем. Його темний отвір виднівся під самою їхньою кімнатою, мов чорне око.

- Олю... домовик щойно нагадав про старий погріб. Пам’ятаю... Мотря говорила, що тут поховані наші пращури. Прямо під нами... їхні могили. Можливо, саме вони знають правду про чарівний гарнітур.

Вона поглянула на прикраси — ті помітно мерехтіли, переливалися тьмяним світлом, наче реагували на щось невидиме поруч.

- Прикраси зараз сяють, ніби відчувають магію поблизу, — прошепотіла Галя й озирнулася, наче боялася, що її можуть почути.

- Наш дім уже повний магії, — гірко усміхнулася Оля.

Галя глибоко вдихнула.

- Нам треба спуститися в той погріб. Сьогодні... зараз. Мені страшно... але іншого шляху немає. Беремо свічки й ідемо зараз вглиб погребу, — рішуче сказала Галя.

У двір впав широкий промінь величезного жовтого місяця. Він освітлював усе навколо неприродно яскраво, ніби день на мить переплутався з ніччю. Дівчата вже збиралися виходити, коли в хаті пролунав звук кроків. Не домовик - він був поруч. Вони миттєво сховалися в шафу з одягом. Крізь вузьку щілину між дверцятами побачили, як до кімнати зайшла мати. 

Вона рухалася повільно, мов уві сні, босоніж у довгій нічній сорочці. Очі були заплющені, і здавалося з кимось тихо про щось говорила. Було чутно якесь незрозуміле її буркотіння собі під ніс, вона навіть з кимось сперечалася поки йшла. Спершу вона підійшла до тумби, нишпорила в шухлядах дівчат, потім повільно наблизилася до їх ліжка — але, нічого не знайшовши, завмерла на мить — і мовчки вийшла з кімнати.

- Недарма ми не залишилися з нею ночувати... Вона під чарами. Вже не своя, — ледь чутно прошепотіла Галя.

Коли мати пішла до іншої кімнати, дівчата беззвучно вислизнули надвір. Підійшовши до старовинного погребу, вони зупинилися — обом стало по - справжньому моторошно. Він нагадував точнісінько такий самий колодязь зі старого кладовища... той самий, з якого вилізла жінка в чорному і пішла разом з коханкою батька на шабаш відьом в ту страшну ніч.