Розділ 29

Раптом Галя помітила, що по дорозі йде батько. Її серце стиснулося від радості і страху одночасно. Його не було вдома кілька днів, а для неї пройшла ніби ціла вічність.

- Тату, як я рада, що ви повернулися! - вигукнула вона, в її голосі все ще бриніла надія.

- Я не повернуся! — його слова різко порвали останню надію. - У мене тепер своє нове життя. Я з вами все життя мучився і від вас втомився.

Галя кинулася за ним у хату, серце калатало, а страх у ній не вщухав. Коли батько зайшов у хату та побачив матір, його погляд зупинився на ній. Його очі розширилися від здивування, а чорні брови піднялися аж до волосся — він не впізнавав ту жінку, яка раніше була його дружиною, що залишив.

- Іро? Що з тобою? Ти дуже змінилася, - його голос хрипів від здивування.

- Що, Іване? Думав, я буду плакати за тобою? - її сміх пролунав неприродно, дзвінко й лячно на всю простору кімнату, аж залунало відлунням. - Йди до своєї молодої жінки. Вибач, що трохи... підсвітила її несподіванкою. Я побула вдома кілька днів і зрозуміла: хочу жити тільки для себе. Нарешті настав мій час.

Вона говорила спокійно, цинічно й майже холодно, і це лякало. Батько відчув, що колишня Іра зникла, на її місці постала нова,чужа холодна жінка, яка нічого до нього вже не відчуває. Йому все це здавалося досить дивним.
- Галю... що з нею сталося? - тихо запитав він.

- Вибач тату... тебе ці дні не було... багато чого трапилося, - відповіла Галина, вона тільки вдихнула глибоко в себе повітря, щоб почати свою коротку розповідь...

- Досить балачок. Що там лишилося... забирай свої речі і йди. Я хочу відпочити! - різко промовила мати.

Батько сердито піднявся:

- Ви мене тут усі розігруєте?

- Ні тату... так ми зараз живемо. У нас не все погано, але й не все добре. Наша мати тепер такою стала, — сумно сказала Оля.

- Добре, я піду, але ще повернуся. Буду спостерігати, що у вас тут відбувається, - сердито промовив батько.

Галя скористалася нагодою, щоб обережно спитати:

- Тату, я можу прийти до тебе у гості? Туди, де ти тепер живеш?

Її очі непомітно блищали: частина гарнітуру лежали там, і бажання дізнатися більше було сильним.

- Авжеж, можна, — відповів батько, трохи посміхаючись крізь напругу. - Якщо щось треба — приходьте або дзвоніть мені. Бо бачу, скоро почнете мені дзвонити. Щось тут дуже все змінилося...  Добре, я піду. Завтра, мабуть, сам подзвоню, або, можливо, завітаю. Мене це все трохи непокоїть, - він озирнувся, немов перевіряючи тінь за плечем, і його очі злегка звузилися. Він пішов до дверей з своїми речами на вихід важкими кроками.

Чим ближча була ніч, тим сильніше в душі дівчат наростав страх і недовіра до оновленої матері. Здавалося, тепер вони змушені ночувати в одному будинку з чужою людиною, яку зовсім не знали. Ідея спати в одній кімнаті вже не здавалася привабливою, але залишити матір наодинці вони теж боялися. Тож вирішили спробувати спати разом — бодай так відчували крихітну безпеку.

Галя і Оля тепер боялися рідну матір більше, ніж домовика, який колись страшенно налякав їх. Вони шукали підтримку навіть у нього, що роками охороняв їхній дім.

Вечором Галя підійшла до кухні, тихо шепнула домовикові прохання захистити їх у разі магічного нападу, а потім залишила гостинець у кутку. Вийшовши з кухні, вона почула позаду задоволене, тваринне чавкання. Усміхнувшись, зрозуміла: подарунок його порадував, і це давало хоча б крихту впевненості в ніч, що наближалася.