Розділ 26

Коли сестри зайшли у двір, одразу відчули щось недобре: у хаті було темно, жодне вікно не світилося.

- Дивно... Чому ніде не горить світло? Мати давно мала бути вдома, - занепокоєно сказала Оля.

У хаті їх зустрів лише кіт Мурзик — він вибіг з темної кімнати їм назустріч, жалібно нявкав і потерся об ноги, наче відчував їхній страх.

Галя і Оля поспішно ввімкнули світло на кухні та у кімнатах — але мати не озвалася. У домі стояла важка гнітюча тиша.

- Вмерла Мотря, батько пішов... а тепер і мама не прийшла додому, - голос Олі зірвався, наче ось - ось перейде в плач.

- Не кажи так, вона прийде... просто затрималась, - але голос Галі теж тремтів.

Вони багато разів телефонували матері — тиша. Батькові — телефон вимкнений. Тривога наростала, мов темна хвиля.

- Вона ніколи б не проігнорувала наші дзвінки! Галю, щось сталося! Я це відчуваю ! - Оля вже плакала.

- Заспокойся... давай просто почекаємо... Сядемо й дочекаємося, - Галя обійняла сестру, але й сама ледве стримувала сльози.

Вони перебралися в батьківську кімнату, де здавалося не так страшно чекати світанку.

Коли годинник бив третю ночі раптом щось тихо шурхнуло у напівмороку. На секунду з’явився домовик. Він глянув на них так, ніби щось хотів сказати, сумно буркнув... і сів у тіні. Не лякав — просто сидів недалеко поруч, ніби хотів їх хоч якось втішити.

Вранці... коли дім уже почав наповнюватися тьмяним світлом, дівчата нарешті почули довгоочікувані кроки по коридору. Обидві різко підвелися — серце калатало  і кинулися до вхідних дверей, щоб обійняти матір.

Та коли двері прочинилися, вони обидві застили, немов побачили привида.

Увійшла їхня мати... але виглядала вона не так, як завжди. Важкі, мов налиті свинцем, кроки відлунювали по дерев’яній підлозі. Обличчя виснажене, бліде. На ній сестри побачили те саме біле довге плаття, що було на жертві цієї ночі у лісі, зім’яте й забруднене. Волосся розпатлане, наче вона блукала нічним лісом багато годин.

- Мамо... де ви були? - ледь чутно спитала Галя, округливши очі від здивування.

Оля стояла поруч з розширеними від жаху очима. Обидві впізнали її: жінка в білому з нічного шабашу... була їхня мати.

- Дівчатка, чому ви не спите? Ще ж рано, - мати всміхнулася втомлено. - Я здається щойно прокинулась. Мені наснився дивний сон... Наче я танцювала у лісі, кругом мене бігали жінки з факелами... щось кричали, але я не пам’ятаю, що саме.

Вона провела рукою по волоссю і раптом помітила сукню.

- А це що? Чому я в ньому? Уві сні я теж була у такому вбранні... Як дивно. Я сьогодні така слабка... залишусь вдома, не піду на роботу.

Галя відчула, як холод повільно сповзає хребтом.

- Ми теж залишимось з вами... добре, мамо? - промовила вона, намагаючись звучати спокійно.

- Залишайтесь. Мені буде приємно, — мати посміхнулася, але в її усмішці було щось неприродне, напружене та хиже.

Дівчатам стало трохи легше, коли вона була поруч... але їх не полишало відчуття, що мати повернулась іншою. Наче частинку її душі хтось забрав, а на її місце поклав щось чуже.